Петро Лук'янович Гомон народився в 1943 році в с.Шийківка Борівського р-ну на Харківщині, у сім'ї вчителя, мешкає в селі Новоплатонівка. Автор статей про зв'язки українських і зарубіжних письменників із Харківщиною. Окремими виданнями вийшли навчальні посібники: "Легенди рідного краю" (1996), "Духовні джерела Слобожанщини" (1998, у співавторстві), "Скарби відмулених криниць", "Русская муза Слобожанщини" (2006), краєзнавчі розвідки "Слобожанська орбіта Пушкіна" (1999), "Тарас Шевченко і харків'яни" (2003), "Григорій Сковорода і Нижнє Приоскілля" (2006), поеми "Оскіл" (2004, 2005), "Гусинська криниця" (2006), збірки поезій "Обереги" (2006), "Лелечий край" (2007), книжка нарисів «Обрії часу» (2008).

ОСТАННІЙ ВІТРЯК

Приоскільський етюд

На белебні, що на околиці села, вже понад сто років височіє вітряк. Колись вони були майже в кожному селі, та з часом пішли на дрова, а він лишився останній в районі. Із пуском електричного вітряка  про нього забули, а він і не ображається, адже прогрес. А як зупинився чотирикрилий велетень, оберігає спокій степового закутня, охороняє від усіляких стихій. У цьому скромному обов'язку "пенсіонер" убачає смисл свого існування. Давно говорить із Богом його будівничий, немає і мірошників, а він усе живе спогадами про бентежну молодість. Що поважний мудрець, по-філософськи сприймає світ і переймається за долю рідного краю.

Колись, було, як задмуть осінні вітри, сюди з усієї округи збиралися вервечки підвід. Поки мірошники пораються біля своїх жорен і видають борошно, селяни в очікуванні черги молоти, покірно сидять собі в затишку й розповідають легенди, бувальщини, палять самокрутки, п'ють брагу. Траплялося, що за чергу поб'ються, але швидко й миряться. Отже, біля млина тоді було гучно і весело.

Як вітряк перестав працювати, бита дорога до нього швидко заросла споришем, дубові рублені стіни затяглися густим павутинням і покрилися сірою пліснявою. Звідси зійшли навіть миші й пацюки. Хіба тільки північні вітри й осінні тумани, чіпляючись за лопаті степового господаря, навіюють колишню минувшину.

Ось у пам'яті зринають події громадянської війни. Пригадується, як навесні вісімнадцятого року під його широкими крилами схрестились у шабельному бою загін червоноармійців із бандою Колінька. Бій виявився коротким і закінчився поразкою червоних. Тоді ще два дні в сусідній скирті переховувався поранений молодий будьонівець, доки не приїхали за ним його бойові товариші.

Зі свого пагорба млин бачив, як на оскільській переправі бандити із засідки вбили голову ревкому Корчму Микиту. Хотіли постріляти й дітей, та старший пожалів патронів: "Самі поздихають". Проте сироти вижили, а скромний обеліск Микиті Силовичу згодом був установлений на гороховатському цвинтарі і тепер дбайливо доглядається учнями місцевої школи.

Уважно стежив вітряк і за суцільною колективізацією, коли селяни неохоче вступали в артілі, мотивуючи неквапливість народною приповідкою: "Де гуртове, там чортове". Та з роками підтвердилась вірність сільськогосподарської політики. На жаль, це люди зрозуміли тільки тепер, після розвалу колгоспів.

Запам'ятався тридцять третій, хоча не набагато легшим був і сорок сьомий, коли за податки більшовики вимели всі комори й засіки. Голод примушував селян шукати який-небудь прокорм. Щоб вижити, люди збирали гриби і ягоди, шукали жолуді, рили земляні горіхи, на берегах річок і в ставках із рогозяних кореневих пагонів виймали і їли солодку м'якоть. А поївши такого сурогату, вибльовували, бо не приймали шлунки. Тоді від голоду багато повмирало люду.

Спочатку селяни, як належить за звичаєвим правом, організовували нормальні похорони: з плачем проводжали покійників на цвинтар, ставили дерев'яні хрести, справляли поминки. Та збайдужілі до смерті люди згодом знехтували порядком. Бувало, що померлих загалом не везли на кладовище, а ховали прямо на городах і в садках, під яблунею чи грушею, щоб краще запам'яталися місця поховання.

Окрім голодоморів, "просіювали" націю революції, війни, департації, переселення і вербування. Все це разом трагічно відбилося на українському етносі, який і сьогодні не здатний об'єднатися навколо національної ідеї.

Не забудуться дні, коли вітряк приймав перші намолоти від нового врожаю. Ослаблені голодом селяни не в силі були підняти й засипати в жорна мішки з зерном. А врожай для людей був справжнім святом. Тож чотирикрилий стоїть тепер на белебні, що той сірий хрест пам'яті по всім померлим у часи голодомору, як живий свідок тих драматичних подій.

Здригнеться млин, як згадає вибух авіаційної бомби, що розірвалася неподалік у Велику Вітчизняну. Тоді горіли хати, падали зрізані осколками снарядів дерева, а він один чудом уцілів, аби нагадувати майбутнім поколінням про ті вікопомні дні. Хай люди пам'ятають усіх, хто віддав своє життя за сьогоднішній день.

„А я вже непотрібний людям, - розмірковує останній вітряк, - хоча так хочеться ворухнути замлілими крилами, рвонутись у небо і пролетіти над рідним краєм. Певне, усе віддав би за такий порух. Але чи пом'якшали зими, чи виною стали озонові діри, адже послабшали вітри, щось-таки змінилось у світі".

Можливо, так би й стояв за селом непоміченим, якби не сьогоднішня стихія. Циклон налетів у полудень. Відчайдушний вихор із шумом змітав усе на своєму шляху. Гули і рвалися телеграфні дроти, стогнали навпіл розчахнуті дерева, біліли оголеними кроквами хати. Неподалік млина на боку лежав бурею перевернутий комбайновий бункер. Налякані люди боялись показатися надвір.

Лиш вітряк, мов той степовий лицар, щиро радів неочікуваному нальоту вихру, нібито інтуїтивно передчував грядущі зміни. Сп'янілий від раптового буревію, він розправив крила, щоб захистити село від непроханого розбійника. Охоронець села якимось сьомим відчуттям уловив, що нарешті зможе послужити людям. Хай це буде остання, але для нього надзвичайно важлива мить.

Крилатий велетень розривався від розпуки, що ніяк не може зрушити роками злежані жорна. А тим часом вихор, мов страшний кудлатий звір, шматував його з усіх боків. У відчаї, щоб припинити зухвалий вандалізм молоха, млин обнявся з буревієм у передсмертному герці. Його крила напружилися до останку і прагли якомога більше захопити вітру.

Ось, зібравши залишки сил і майже втрачаючи рівновагу, він рвонувся в небо. Металевим скиглом озвалися жорна, затріщали від напруги лопаті - і вітряк ожив. Немовби велетенський сірий птах, він замахав крилами і грудьми став на захист села. Здивований такою мужністю, вихор закрутився на місці, ще деякий час у безсилій люті ламав дерева, після чого зовсім зник за горизонтом.

Той двобій був останнім випробуванням для вітряка на стійкість, після чого він зупинивсь і як поважаючий себе філософ спокійно дивися в небесну голубінь. Перебуваючи під враженням щойних подій, млин зробив для себе висновок: "Ні, я ще потрібний людям, мені не байдуже до нової доби".

Усього на кілька хвилин ожив вітряк, але та коротка мить була для нього справжнім щастям. Селяни бачили поєдинок з циклоном і поспішали на вигін. Здивовані побаченим, тепер вони дивились на млин як на дорогу й несправедливо забуту реліквію. Тим часом останній у Приоскіллі він по-філософськи як і раніше дивиться в небо, продовжує згадувати свою далеку молодість.