Славному роду нема переводу

1 листопада 70 років тому в с. Шийківка в колгоспній родині Гомонів народилася третя дитина – син, якого назвали Анатолієм.  Через тиждень після його народження батька хлопчика забрали на війну, звідти він не повернувся: загинув у 1942 році під м. Сталінградом. Мати залишилася сама з трьома дітьми і батьком чоловіка. Сім’я тяжко переживала голод, але, дякувати Богові, всі залишилися живі. У 1948 році Анатолій Гомон пішов у 1 клас Шийківської школи, закінчив 7 класів і перейшов у Борівську середню школу. Тут  навчався ще рік, а потім за сімейними обставинами змушений був кинути навчання і йти працювати в колгосп.

Старші брат і сестра на той час виїхали з рідного села, а мама почала хворіти. Працювати юнакові було нелегко: змушений був виконувати тяжку фізичну роботу в колгоспі й поратися по господарству вдома. Після трьох років виснажливої праці робочим у 1959 році Анатолій закінчив курси тракториста і сів за кермо трактора. В цьому ж році він познайомився з молодою акушеркою Ніною Степанівною Бахмутською, яка працювала в Шийківському ФАПі. Через кілька місяців дівчина провела коханого в армію, і потяглися довгі дні й безсонні ночі до зустрічі. Анатолій Гомон служив у Німеччині, тож про відпустку і зустріч з коханою дівчиною залишалося тільки мріяти... довгі дні й безсонні ночі. Протягом року Анатолій Гомон навчався управляти танком. Його майстерність, допитливість і кмітливість помітили й запропонували йому проводити інструктаж по водінню танком у бойових умовах для молодих бійців. За відмінну службу на свято всіх чоловіків – 23 лютого отримав надзвичайний подарунок – відпустку на Батьківщину. Півроку Анатолій чекав візу, а у вересні 1962 нарешті приїхав додому. Відпустка була короткою, але молоді встигли зареєструвати шлюб. Весілля було скромним, весільної подорожі не було, бо одразу після шлюбної ночі  Анатолій поїхав у Німеччину. Їдучи в поїзді в далеку, чужу країну,  Анатолій з гордістю думав про те, що вдома на нього чекає не просто кохана дівчина, а любляча й вірна дружина.

За  2 роки Анатолій Гомон навчив сотні молодих курсантів управляти танком, знайомство й спілкування з хлопцями було розрадою для його серця, яке сумувало за рідною домівкою і коханою дружиною. Після закінчення строкової служби йому запропонували залишитися в армії, але Анатолій відмовився: вже не міг дочекатися, коли повернеться додому, побачить золоті колоски пшениці, дихатиме пахощами польових квітів, а поруч завжди буде вона – найкраща, наймиліша жінка в світі.  А ще Анатолій мріяв стати хліборобом,  часто згадував свою роботу в колгоспі, хотів швидше сісти за кермо свого трактора. Тож відпочинком вдома після приїзду з армії насолоджувався недовго: вже через 9 днів після приїзду  голова колгоспу запросив його на роботу.  Знання, отримані в армії, знадобилися і в роботі – Анатолія Гомона призначили на посаду механіка. Вдень – робота, а ввечері – вечірня школа, у 1965 році отримав атестат про закінчення 10 класів. Протягом усього життя він поєднував роботу з навчанням: вивчився на майстра-наладчика, закінчив курси керівників сільського господарства в Харківському сільськогосподарському інституті, потім у цьому ж інституті отримав вищу освіту. Швидко змінювалися і його посади: тракторист, механік, майстер машинно-тракторного парку, секретар партійної організації, заступник голови колгоспу. В 1974 році Анатолія Івановича обрали головою колгоспу „50-річчя Жовтня”. Обираючи його на цю посаду, люди не сумнівалися в тому, що цей молодий, але досвідчений, чесний і справедливий, а головне, працьовитий керівник зможе „підняти” колгосп, який протягом останніх років занепадав. Вже через 2 роки керівництва Анатолія Гомона надої молока на одну корову збільшилися більше, ніж на тисячу, майже вдвічі зросла врожайність зернових культур, колгоспники не могли нарадуватися надзвичайному врожаю цукрових буряків. Але радість була недовгою...

Керівнику колгоспу наказали ліквідувати тваринництво і створити нетельне господарство. Так у колгоспі не стало овець, свиней, птиці. Ідея із створенням нетельного господарства закінчилася провалом і негативно вплинула на економіку колгоспу. Через 4 роки нетельне господарство закрили, і Анатолій Гомон знову почав відроджувати колгосп, а також розбудовувати село. В селі було зроблено водопостачання, дороги з твердим покриттям, збудовано нову школу, дитячий садочок, ФАП, магазини, житлові будинки, а головне -  в Шийківці запалав „голубий вогник”. Село розквітало, а його жителі радісно ділилися між собою відчуттями комфортних умов, які було зроблено за допомогою керівника колгоспу.

Анатолій Іванович згадує  26 років роботи в колгоспі з теплотою,  пишається, що йому вдалося багато зробити і для сельчан, і для колгоспу, і для власних дітей, але не менше йому подобалася робота в районній раді, депутатом якої він був багато скликань поспіль. А в 2000 році завдяки довірі й підтримці керівників району І.З. Бондаренка і М.С. Рибалка його обрали головою районної ради. 6 років Анатолій Іванович допомагав жителям району вирішувати багато різноманітних питань, найактуальнішими з яких були земельні та створення фермерських господарств. Йому подобалося спілкуватися з людьми на особистому прийомі, на виїзних засіданнях, найкращою нагородою за роботу була подяка людей, яким вдалося допомогти. Більше 5 років Анатолій Іванович на заслуженому відпочинку. Нарешті в нього з’явився вільний  час для заняття хобі: він обожнює полювання і рибалку.  А ще тепер є можливість частіше спілкуватися з рідними і друзями. Майже кожні вихідні їхня родина зустрічається з родиною Криворучко. Дружба з  Анатолієм Тихоновичем розпочалася ще в 1972 році. Разом вони думали над проектами, ділилися ідеями, мріяли про те, щоб колгоспи, які вони очолювали, були найкращими в районі, в області, а, може, й в Україні. Їхній досвід – цінний для керівників, які тепер очолюють господарства, їм приємно, що з ними радяться і прислухаються до порад.     

Анатолій Іванович Гомон віддавався роботі, а на сім’ю, на жаль, часу залишалося мало. Вихованням дітей, яких в родині було четверо, в основному, займалася його дружина Ніна Степанівна. Але батькові вдалося прищепити всім дітям любов до праці, до сільського господарства,  до землі. Всі діти отримали вищу освіту в Харківському аграрному університеті ім. В. Докучаєва, Олена, Олексій і Олександр закінчили його з відзнакою. Старша донька Наталія зараз займається підприємницькою діяльністю, Олексій Гомон працює на посаді генерального директора агрофірми „Новий шлях”, Олена – головний економіст СТОВ „Шийківське”, а молодший син Олександр очолює фермерське господарство. Взагалі родина для Анатолія Івановича – найбільше багатство. 4 дітей, 9 онуків і маленька правнучка часто приїжджають у гості порадувати своїми першими успіхами, поділитися проблемами, порадитися, поспілкуватися в дружньому колі міцної родини.

По-різному склалася доля Анатолія Гомона, його сестри Галини і брата Олексія. Сестра багато років жила й працювала на о. Сахаліні, брат після закінчення строкової служби залишився в армії, жив у м. Москві, за зразкову службу отримав звання генерал-майора танкових військ. Лише Анатолій залишився жити й працювати на рідній землі, нелегку науку він передав своїм дітям, онукам, а значить не переведеться рід працьовитих людей, які люблять свій край, пишаються тим, що мають змогу працювати на землі.

На ювілей збереться велика дружня родина, щоб привітати рідну людину, щоб висловити слова вдячності за навчання, підтримку, любов. Тож нехай Ваше серце, Анатолію Івановичу, наповнюється радістю й гордістю за своїх дітей, онуків. Міцного Вам здоров’я, довгих, щасливих років життя!

Тетяна Гунько.