Пристрасть на все життя

Червоними і чорними нитками… „Червоне – то любов, а чорне – то журба…”, - співається у відомій українській пісні. Можливо, у вишиванках, які робили раніше, були присутні лише ці два кольори, а коли дивишся на сучасні, просто очі відбирає від яскравості та різноманітності кольорів.

А скільки терпіння треба мати, щоб вишити, наприклад, рушник. І не лише терпіння, необхідно вкласти у нього часточку своєї душі, мати творче натхнення, лише тоді вишивка заграє всіма барвами веселки і буде, немов жива.

Саме такими прекрасними картинами, іконами, серветками, рушниками, Божниками, подушечками милувалася, завітавши до Олександри Платонової.

З розповіді зрозуміла, що любов до прекрасного у неї з дитинства. Родом вона з Чернігівщини, жила з братом і мамою. Дитинство було не з легких,  щоб виростити самій двох дітей, мама багато працювала. Змалечку Шурі  хотілося увіковічнити ту красу, яку вона бачила, тож брала в руки олівці і малювала – звірів, птахів, природу. Хоча слід сказати при цьому, що ніхто в її сім’ї не захоплювався малюванням, а мама дівчинки дивувалася, звідки у неї такий хист, роздивляючись черговий малюнок Шурочки, де на папері лисичка та зайчик були, немов живі. В школі помітили талановиту дівчинку і почали залучати до випуску стінної газети. Шурі подобалося цим займатися і вона старалася, щоб кожен випуск стіннівки був цікавим, яскравим, не схожим на інший.

- Я народилася в лісі, бо мама не встигла доїхати до пологового будинку. – Розповідає Олександра Василівна. - Тому, мабуть, не випадково дуже люблю ліс. В ньому відпочиваю душею, не можу надихатися тим настояним на соснових шишках, хвої повітрям. У кожній порі року є щось своє неповторне, яке так і проситься на полотно. Дуже люблю ходити на „тихе” полювання - за грибами. Жодного разу не поверталася з лісу без грибів, у мене є свої місця,  я точно знаю, де повинен рости гриб.

А ще я заядлий рибалка. Поза очі мене називають рибачкою. Це захоплення теж родом із дитинства. Мій брат часто рибалив і мене брав із собою.  Окрім того, що це заспокоює нерви,  захоплення ще й азартне і приносить невеликі дивіденди. А ще - це незамінний компонент нашого з чоловіком харчування, бо м’яса ми майже не їмо.

Дитинство та юність Олександри пролетіли швидко, і ось після торгівельного училища молодий спеціаліст зарахована продавцем. Будучи відповідальною і працьовитою людиною, добре зарекомендувала себе, бралася за найважчу роботу, була привітна з покупцями.

Потім перейшла працювати у трикотажний цех районного побуткомбінату. На той час вона вже захоплювалася вишивкою і в нагоді ставали всі непотрібні клаптики, розпускала їх, робила клубочки. Було таке, що й брала нитки в рахунок заробітної плати. Такий «нездоровий» інтерес до різнокольорових ниток викликав подив у знайомих,  вони запитували у Шури, навіщо вони їй. На всі питання вона з посмішкою відповідала: „Піду на пенсію і буду вишивати.”

Але до пенсії було ще далеко, а нитки манили до себе, тож Олександра почала втілювати свою мрію у дійсність. Спершу були салфетки, рушнички, потім з’явився азарт і досвід, тож приступила до картин, ікон.

- Свій перший великий рушник, - продовжує розповідь майстриня, - вишивала, коли готувалася до весілля, а перший ковер –  30 років тому я присвятила Олімпійським іграм, які тоді проходили в Москві. На картині – олімпійський ведмедик.

Так вишивки, які виходять з-під рук справжньої майстрині, – справжнє диво. Здається, ними можна милуватися годинами.

- Коли я вирішую чим буду займатися наступного разу, спочатку все визріває в моїй голові, а потім вже беруся до роботи. Захопившись, можу просидіти за вишивкою півночі. Я дуже люблю працювати з червоними та чорними кольорами, вони такі традиційно українські. А з різнокольоровими - дуже цікаво, особливо, коли вже стає зрозумілим сюжет. І взагалі, вишивками займаюся з великою радістю, це така свого роду хороша, позитивна «хвороба», якою хворію із задоволенням. При цьому відступають всі проблеми і вся негативна енергетика.

В кожну роботу жінка вкладає часточку своєї душі, саме тому вони так високо цінуються, і не стільки в матеріальному, скільки в духовному плані. Майстрині дуже важко розлучатися з кожним своїм витвором мистецтва, бо кожен вона вважає своїм дитям.

Останнім часом, сидячи біля ліжка хворої мами, Олександра пристрастилася вишивати Божники. Як вона сама сказала, це таке неймовірне задоволення.

Олександру Василівну часто запрошують брати участь у найрізноманітніших заходах – етнофестивалі «Печенізьке поле», «Слобожанському ярмарку», виставках, присвячених Дню незалежності, Дню Борової, виставці народних умільців. Її вишиванки побували і у Києві, за що отримала Диплом.

Ще одна риса, притаманна Олександрі Василівні: разом з чоловіком вони дотримуються здорового способу харчування (навіть колорадських жуків на картоплі збирають вручну, щоб не застосовувати яди), у побуті намагаються не використовувати хімію,  якнайменше купувати продуктів у магазинах.

Ось така непересічна талановита людина живе в Боровій. Людина, яка ще довго житиме у своїх вишивках.

Олена КОЛЕСНІКОВА.