Безсмертний подвиг

Серед безцінних реліквій Великої Вітчизняної  війни зберігається комсомольський квиток №14668485. Він належав нашому земляку єфрейтору Василю Степановичу Коліснику…

Чому через 6 років з дня Великої Перемоги ми говоримо про цього простого радянського солдата, нашого земляка з великою повагою та гордістю? Чому через декілька років наша школа знову виборює почесне право носити ім’я Героя Радянського Союзу Василя Колісника? Скільки разів, проходячи повз обеліск неподалік нашої школи, задавалися ми питанням, що зробив цей юнак,  який увічнив своє ім’я у пам’яті земляків?

Вшановуючи ветеранів війни та пам’ять  про загиблих і померлих від ран бійців, ми не можемо не згадати подвиг наших земляків – Героїв Радянського Союзу: Єгора Шутька, Володимира Сентюріна, Григорія Запорожченка, Володимира Біжка, багатьох  інших. Але особливо все ж таки хотілося розповісти про сапера 75-го окремого кулеметного батальйону 112-го укріпленого району 1-ї Червонознаменної армії І-го Далекосхідного фронту єфрейтора Василя Степановича Колісника…

Народився він у селі Борова у селянській сім’ї  1923 року, закінчив 7 класів, після школи працював  трактористом.

Взимку 1942 року, коли німецько-фашистські війська підійшли до його рідного села, дев’ятнадцятирічний Василь, як і багато його однолітків, пішов до армії. На питання воєнкома, у яких військах він бажав служити, відповів: «У таких, щоб зразу ж бити фашистів». Але потрапив він не на радянсько-німецький фронт, а на Далекий Схід, де загрожували війною Батьківщині японські самураї.

Про цей край він чув ще в школі, від односельця, який служив на Далекому  Сході. Василь пам’ятав, як усі хлопчаки з його класу заздрили червоноармійцю.

Опинившись за тисячі кілометрів від рідного села, Василь з тривогою думав про рідних і про долю свого краю. Його мучила совість, що він не поруч з тими, хто б’ється з фашистами.

На одній з перших по-літінформацій він порушив питання, яке хвилювало його: чому?

Командир роти ґрунтовно пояснив, що хоча на Далекому Сході і немає гарячої війни, але це теж фронт, і чим сильнішими ми будемо, чим пильнішою буде наша служба, тим швидше переможе радянський народ німецько-фашистських загарбників.

Потрапивши в частину, де проходив службу, пишався спеціальністю сапера, намагався досконало оволодіти нею. В одному з листів до матері Василь писав про першу подяку, яку отримав від командира взводу за відмінні показники і зразкову дисципліну. Хотілося розповісти матері і землякам  про те, що служить він на Далекому Сході, у яких військах, але про це не можна було писати, і він обмежився тим, що написав: «У наших військах і наших краях служба нелегка, та я не соромлюся».

Як відмінника бойової і політичної підготовки Василя Колісника у травні 1942 року прийняли до лав Ленінського комсомолу. Він з радістю писав про це додому. Але лист повернувся назад: рідна Борова вже була окупована гітлерівцями. Лист, що повернувся, тривожив солдата і ще більше  загострив його ненависть до фашистів. Хотілося швидше у бій, щоб зустрітися з ворогом. І цей час настав, коли почалися бойові дії проти японських мілітаристів…

У ніч на 9 серпня 1945 року радянські війська перейшли у наступ проти Квантунської армії. Серед передових частин був і 75 кулеметно-артилерійський батальйон, в якому служив сапером єфрейтор Василь Колісник.

Однополчани пригадують, що ще вночі 10 серпня у кулеметну роту Файзрахманова прийшли декілька солдат окремої саперної роти. Вони повинні були розвідати мінні поля на висоті, зробити проходи у дротяній загорожі. Серед них був і круглолиций та коренастий юнак – Василь Колісник.

Перше завдання Файзрахманова, та і взагалі перше бойове у своєму короткому житті, він разом з іншими саперами виконав  відмінно. Коли розвиднилося, всі побачили, що у потрійному ряду колючого дроту прорізали охайні проходи, знешкоджені, протипіхотні міни купками лежать на висоті.

Друге бойове завдання Василь взяв на себе сам, не очікуючи наказу, за велінням серця. Напередодні цього дня, відповідаючи на лист матері Марії Єлисеївни, він писав: «Мамо! Я почув твій голос, старенька. Коли Батьківщина накаже,  я виконаю свій солдатський обов’язок.  Тобі ніколи не буде соромно за сина». У бою за висоту 172,5 він ділом, кров’ю своєю і самим життям підтвердив ці слова.

… Вона була вже поруч – сіра башта доту, щербата від снарядних вибухів. У темній глибині амбразури зло мерехтів вогник з дула важкого кулемету, кулі роєм свистіли над головою. Ко-лісник вирвав чеку гранати.  Кидок, вибух!

Він підняв голову.  Дот, як і раніше, вів вогонь. Друга граната розірвалася більш вдало, в амбразурі, але кулемет змовк на лічені секунди. Колісник поглянув назад. Його товариші лежали у ланцюзі, вогонь притиснув їх до землі. Гранат більше не було. Він встав на повен зріст, кинувся до амбразури доту і закрив її своїм тілом. Це бачила вся рота. Вона зразу піднялася. Вибухнуло: «Ура!». Ввірвалися у першу траншею. Японці кинулися по ходах сполучень на зворотній схил висоти, але назустріч їм вів свої атакуючі взводи капітан Аносов. Рукопашна завершила бій.

Коли бійці  підбігли до доту, їхній товариш вже не дихав. Так, проклавши шлях роті, яка йшла в наступ, смертю героя загинув Василь Колісник, 22-річний комсомолець, син Вітчизни, хоробрий солдат. Бойове завдання було виконано…

Закривавлений комсомольський квиток Василя Колісника бойові друзі зберегли як пам’ять про його героїчний подвиг. Зараз він зберігається в музеї Збройних Сил у Москві.

Усій нашій країні стало відомо ім’я Героя-комсомольця, борівчанина Василя Колісника, який повторив безсмертний подвиг Олександра Матросова в Маньчжурії.

Президія Верховної Ради СРСР України від 8 вересня 1945 року посмертно присвоїла  Василю Степановичу Коліснику звання Героя Радянського Союзу.

Славне ім’я нашого земляка Василя Колісника стоїть у ряду легендарних імен героїв Великої Вітчизняної війни. Про нього складені пісні, поеми. Комсомольці Борівського району встановили на честь Василя Колісника     пам’ятник-обеліск. Увіковічена пам’ять про нього й у  Росії. Іменем  героя названа вулиця у Владивостоці, школа у селі Турий Ріг.

Постановою Ради Міністрів УРСР №150 від 9 квітня 1985 р., наказом Міністерства освіти УРСР №117  від 22 квітня 1985 р. Борівській середній школі №1 було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу В.Колісника, але поступово, у 90-х роках, воно було вилучено з назви навчального закладу.

І сьогодні, коли історична правда взяла своє, ми пишаємося, що ім’я славного земляка повернуто нашій школі і відтепер наш заклад знову має назву Борівська школа №1 ім. Героя Радянського Союзу Василя Колісника.

Підготовлено до друку за матеріалами історичного музею Борівської школи №1 керівником пошукової групи             Г.С.Лачиняном.