Заблукале слово
На схилі літ особливо пригадуються мені окупаційні часи – липень 1942-лютий 1943 рр. Як знаємо, на початку липня 1942-го німці прорвали нашу оборону по Сіверському Дінцю і вторглися на Борівщину. Просувалися загарбники досить стрімко, правда йшли вони лише через Гороховатку, де відбувся жорстокий бій, і через Піски-Радьківські, оскільки наступали на Сталінград.
Безпосередньо через Борову, Веселівку, Климівку, Солону та інші населені пункти йшли союзники німців – румуни. Затримались також не надовго: через тиждень рушили на схід. У Горькому (відділок Шийківки) стояв румунський загін – чоловік 20 – на чолі з офіцером. Мені, тоді малолітньому мешканцю цього села, ті вояки запам’яталися тим, що надто ласі були до дівчат, молодиць і пристаркуватими теж не гребували. І, звичайно, - «курка», «яйка», «млеко»! Тобто нахабно вимагали у місцевих жителів усе їстівне. Ненажерливі були, як сарана.
Впадало в око, що чужинці панічно боялися партизанів. У пам’ятку, як мої двоюрідні дядьки – тоді 14-річні підлітки випадково зробили постріл із обріза по розіп’ятому на леваді румунському намету і сховалися в коноплях на одному з городів. Галасу було! Румуни хапали перших ліпших наших чоловіків похилого віку, лупцювали їх нещадно по спинах шомполами від гвинтівок – все хотіли дізнатися, де ховаються ті «партизани».
Запам’яталося й таке, про що, власне, і мова. Спілкувалися румуни з мешканцями села в основному ламаною українською, лише інколи – через перекладача. Причому часто вживали і свої слова, які, як не дивно, доволі швидко увійшли в розмовний обіхід горьківців і сусідніх климівців. Більше того, - стали, так би мовити, популярними. Йдеться, зокрема, про слово «джаморний». Означало воно якійсь негатив: «джаморна хазяйка» - тобто незугарна, нечепурна тощо; «джаморний чоловік» - скупий, вередливий тощо; «джаморна корова» - дає мало молока або буцлива тощо. Я особисто був свідком, як один румунський солдат запрягав у візок підсліпуватого коня-важковика і вигукнув: «Тпру! Джаморний!»
Тож, дане слово виявилося живучим. Горьківці і климівці використовували його здебільшого як синонім слів «дурний», «пришелепкуватий», «шалапутний», «прицоканий» і т. ін. Це підтверджує і старожил Горького – Сергій Петрович Коломазь.
Таким чином, як не як, а румунське слово «джаморний» урізноманітнювало місцеву розмовну лексику. Однак згодом воно зникло із обіходу. Востаннє я почув його у березні 1948-го на бідненькому (часи були важкі) весіллі: горьківський голова колгоспу С. М. Нікітенко видавав свою дочку за хлопця з Вищої Солоної. Подивившись пильно на миршавого, вдягнутого в куценьку куфайчину нареченого, одна тітка відреагувала: «Гляньте – джаморний!»
Потім уже я цього слова ніде і ніколи не чув, хоча, напевне, воно ще деякий час функціонувало у місцевих розмовах. Коли на початку 1960-х я навчався на філологічному факультеті Харківського університету, то якось, пригадуючи воєнні роки, згадав і те румунське слово. Замовив у читальному залі університетської наукової бібліотеки румунсько – український словник і з’ясував, що слово «джаморний» означає – «поганий», «тяглий», «липкий», «похмурий», тобто щось таке, з негативним відтінком.
Через десять років я вже був поважним завідувачем кафедри російської літератури того авторитетного вузу і вирішив «подарувати» те іноземне слово своєму колезі по кафедрі української мови Анатолію Ананієвичу Сагаровському – фахівцю української діалектології. Розповів йому також про історію заблукалого слова. Анатолій Ананійович подякував і пообіцяв включити його у «Словник слобожанських діалектів», над яким працював. Сказав, що зробить і примітку: мовляв, про слово «джаморний» повідав колишній мешканець с. Шийківка Борівського району Харківської області.
Зазначу принагідно, що даний словник так і не було опубліковано через фінансові негаразди, від яких потерпає сучасна українська наука, філологічна зокрема.
Можливо, однак, що цікавий доробок харківського мовознавця побачить світ. Принаймні, хотілося б, адже румунське слово «джаморний», хай і не на багато і не на довго, а збагатило слобожанську мову. З поганої вівці – хоч вовни жмут, як кажуть у нашому краї.
Михайло ГОМОН.
(Далі буде).
