БУВАЛЬЩИНА
АСПІРАНТ У НОВОПЛАТОНІВЦІ
(Продовження. Поч.. див. у попередніх номерах).
На початку 1969-го наказом ректора Харківського університету, професора Володимира Гнатовича Хоткевича (син відомого українського письменника) я був переведений із заочної аспірантури в стаціонарну. Для мене то була велика подія, адже нарешті отримав жаданий шанс прилучитися до викладацько-професорської еліти Харкова. Тож почував себе, як кажуть, на сьомому небі. Ще б так: аспірант престижної кафедри російської літератури одного з найавторитетніших і найстаріших університетів не лише України, а й усього Союзу, маю доступ до наукових бібліотек, архівосховищ, відкрито шлях до різноманітних відряджень та літературознавчі конференції тощо. Сам собі голова - працюй спокійно над дисертацією.
Потягло мене тоді на «богему». Як і багато моїх колег, за тодішньою молодіжною модою відростив на голові довге волосся, відпустив бороду. Відповідно «епікірувався»: темні окуляри, шорти, біла бавовняна блуза, босоніжки.
Однак, що добре для міста, то не завжди прийнятне на селі. На канікули наступного літа я поїхав у Новоплатонівку, де мешкали мої рідні – дід Стефан Климович і мати Галина Стефанівна. Поява в селі патлатого, бородатого аспіранта викликала дивну реакцію. В цілому то була реакція, так би мовити, категоричного неприйняття.
Якщо дід до мого богемного вигляду ставився, принаймні зовні, байдуже, то мати аж із себе виходила: «Нащо ти ото бороду завів? Ще наносишся її в старості. Збрий і поїдь у Борову – пострижись! Не сором мене!». Як не переконував її, що, мовляв, така у Харкові мода, вона мене не лише не розуміла, а й не хотіла розуміти: будь, як усі – підстрижись під «бокс». Ледь не тужила: «Мені вже люди виговорюють!».
Не краще складалися мої відносини й з сусідами. Підходе якось до нашої хати сусід Петро Кузьмич Герасименко (хай царствує на тому світі!) і питає, лукаво усміхаючись у козацькі вуса: «Що, в тебе, мабуть, грошей немає, щоб підстригтися, і на бриття?». «Ні, - кажу, - Бог милував – водяться». «Так чого ж ти смішиш людей та ще й в трусах у магазин за хлібом ходиш?».
І так на кожному кроці. Лише деякі місцеві дівчата, далеко не всі, зацікавлено споглядали на мою бороду. А з дорослими, дідами, бабусями – біда. Так вони й не второпали, що означає оте слово «аспірант».
Пригадую, як погожого серпневого вечора сиджу на лавці з одним дідком. Балакаємо про те, про се, зокрема, він питає «на що» я вчуся. Під кінець дідок підвівся, сперся на ціпок і ввернув: «Так ти, значить, учися на завгара». «Який завідувач гаража, що ви мелете!», - кажу у відповідь, ледь утримуючись, аби не заматюкатися.
Отакі то проблеми поставали більш, ніж півстоліття тому перед харківським філологом-аспірантом, носієм, здавалося б, високої цивілізації в далеко не глухому і не забутому Богом приоскільському селі…
Надворі вже ХХІ століття. Тепер не здивуєш моїх земляків навіть екстарагантною міні-спідницею (фактично без спідниці!), у якій минулого літа шмарувало Старою вулицею Новоплатонівки заїждже п’ятнадцятирічне дівчисько. Нічого собі!.
Михайло ГОМОН.
(Далі буде).
