Олександр Малій

Краплини   

*  *  *

Село тепер –

Одна старенька мати

І серце в болях і жалях.

Село тепер –

Дивитись - не впізнати

Ні небосхил,

Ні чорний битий шлях

Все тут не те…

Ні шуму токовища,

Ні галасу шкільного сум’яття,

Лиш спомини старого кладовища

Про вир і спів минувшого життя.

                                            2009 рік

                     *  * *

Через зіниці вікон витягнули душу

Із українських хат – в диявольську жатву.

І розтрясли її, як ту нещасну грушу,

І сльози-груші падали в траву.

Хихикав кат своїм щербатим ротом,

Криваву вів по горлу борозну,

Відгонило горілкою і потом,

Круки ділили небо і казну…

Прощай, село, прихисток долі,

Пустими вікнами волай у світ.

Прощай, село, праматір волі,

Терпи синів твоїх нахабних гніт.

… Я ще живу. Над тернами й ярами

Останнього світанку п’ю красу.

Молюся тихо і стікаю

Полин-сльозою  у росу.

Петровим батогом вростаю у забур’янених полях,

Одинаком-вовком зростаю у запорошених гаях,

Орланом-рябцем хмари рушу.

І втаємничено плекаю – лелечу душу!

2010 р.

                              ***     

Плакала тополя над пшеничним полем,

Плакала побита вітром і дощем,

Схлипувала тихо і спливала болем

Сиротина в часі хамів і нікчем.

А роки летіли, падали за обрій,

Тополиним горем мітили крило,

І плекали поле непокірні обри,

Щоб зерно в нім правди в небо проросло.

2010 р.

             * * *

Встигаю впасти у туман,

І линуть на хвилях мряки

Так ліпше.

Солодкий

П’янкий дурман,

І в душу не лізуть ляки.

Так краще.

Не видно сліз

І сам я:

Подалі з очей.

Туди – на розбитий Віз,

До  мороку

П’яних ночей.

* * *

Сталь..

Падає сонце…

В яблучко. Під серце,

Під буття…

Плаче старе віконце

У відчаї каяття.

Меркне,смеркає, туманить

Світлої долі день.

Мерзне в долонях стужі,

Хрипне в пустелі

Забутих пісень.

Перекотиполе

Гонить безкрилий вітер.

Мало було вам волі -

Сонце в небі згубити.

                2008 р.