Пісня в нашому житті

Часи та роки минають, а пісня залишається назавжди. Мабуть, важко знайти на світі людину, яка б була байдужа до неї. Складено безліч пісень, у яких визначається її роль у житті людини: «Нам песня строить и жить помагает», «Легко на сердце от песни весёлой», «С песней не расстанусь никогда», «А где мне взять такую песню и о судьбе, и о тебе…», «Песня нас с тобой согрела» та інші.

Пісня завжди була і є вірним другом людини і в радості, і в горі. Зрозуміло, що з роками змінюються і пісні, і музика. Та мені, як людині старшого покоління, більше до душі пісні моєї молодості – 50, 60, 70-х років.

Звісно, сьогодні теж багато талановитих композиторів та виконавців, та, на жаль, багато і таких пісень, які можна назвати «одноденками».

А справжні пісні вічні, їх пам’ятають і співають зараз: «Одинокая гармонь», «Летят перелётные птицы», «Ми підем, де трави похилі», «Рушничок», «Літа на зиму повернули», «Київський вальс», «Парней так много холостых» і багато, багато інших.

Раніше люди співали всюди – на весіллях, днях народження, навіть ідучи на роботу, в полі. Інший був менталітет, люди простіші, людяніші. Частіше зустрічалися друзі у колі ближніх. І жодна така зустріч не обходилася без пісень ліричних, народних. Було не важливо – вмієш ти співати чи ні, головне робити це від душі.

Розумію, зараз всі за-клопотані своїми власними проблемами, не до співу.

А «наживо» пісні можна почути хіба що в районному будинку культури чи на центральній площі селища під час проведення різноманітних свят.

А так хочеться сподіватися, що невдовзі життя стане кращим і пісня займе своє почесне місце у долі кожного з нас.

Хочу поділитися спогадами саме про те, яке місце посідала пісня у моєму житті. Ще у шкільні роки часто співав на районних оглядах художньої самодіяльності. І хоч особливим талантом Бог мене не наділив, та завжди співав з захопленням і від щирого серця.

Коли проходив строкову службу в лавах Радянської Армії, в нашій показовій танковій дивізії «Десна» регулярно проводилися дивізійні та полкові огляди армійської і народної пісень.

Та найбільше здружився з піснею, працюючи в Борівській середній школі №1. В далекому 1966 році пізньої осені я почав працювати у школі, яка стала для мене рідною. Колектив був молодий, переважно жіночий,  всі були великими романтиками. Коли збиралися на святкові заходи, обов’язково співали різноманітні пісні. Та й своя художня самодіяльність теж була. Частенько ми, молоді вчителі, готували концерти для трудівників ферм і ланів місцевого колгоспу імені Леніна.

Справжніми аматорами пісні були Людмила Олексіївна Тютюнник, Раїса Степанівна Сніжко (нині покійна). Вони були прекрасними організаторами художньої самодіяльності і самі мали чарівні голоси.

Наприкінці 60-х років, коли відновили наш район, в будинку культури відразу ж почалася жвава робота художньої самодіяльності. Штатних працівників у БК було небагато, тож всі концерти готували аматори сцени.

Тільки до хору ходили 100 учасників. А концерти тривали не менше 3 годин.

Серед аматорів, які брали активну участь у художній самодіяльності, була і наша вчительська делегація у складі 7-8 чоловік. Репетиції проходили регулярно: 2-3 рази на тиждень. Особливо старанно готувалися до концертів, присвячених 1 травня, 7 листопада, 8 березня і 23 лютого.

Активну участь у підготовці репертуару та підготовках до виступів брала 3-й секретар компартії України Людмила Павлівна Кузьменко – відповідальна, вимоглива і водночас щира та привітна людина.

Одного разу вона за-пропонувала молодим чоловікам заспівати декілька популярних на той час пісень у складі ансамблю. Для нас така пропозиція стала несподіванкою. Одна справа: співати у складі хору, а виходити на велику сцену у складі ансамблю – то геть інша справа. Ми сумнівалися і відмовилися.

Після чергової репетиції Людмила Павлівна знову запропонувала нам створити чоловічий ансамбль. Її ідею підтримали і працівники РБК Тамара Мордасова та Іван Ведь. Після того, як дехто з чоловіків «відкололись», нас залишилася п’ятірка романтиків – Віктор Чуйко, я, Олександр Винокуров, Михайло Ковзало та Анатолій Савченко (два останні нині покійні).

І ось почалися репетиції: ретельно підбирали пісні, розучували як співати їх на декілька голосів. Звичайно, не все відразу у нас вийшло, та згодом все наладилося.

Не пам’ятаю на яке свято ми вперше виступали своїм ансамблем, але точно пам’ятаю наше хвилювання. А одна з причин була в тому, що ми інколи забували слова пісень. Най-краще готувалися до концерту Олександр Винокуров і Михайло Ковзало, тож ми на них і поглядали.

Наш ансамбль виконував популярні на той час пісні і завжди користувався популярністю у борівчан, які нагороджували наші виступи бурхливим оплесками. Можливо, не за професійне виконання пісень, а за те, що ми були романтиками і подобались публіці.

В ті далекі часи для працівників сільського господарства часто проводилися так звані «Вогники» і нас часто запрошували на них. Ми із задоволенням готували концертну програму, до того ж, чого гріха таїти, там можна було смачно поїсти (проводилися «Вогники» на 2 поверсі колишнього ресторану), поспілкуватися.

Ми були молоді і щасливі, та й співали, мабуть, все ж таки не так погано, якщо користувалися популярністю у односельчан.

Тож особисто я пісні дуже люблю і зараз, коли при нагоді буваю на якомусь святі в РБК, від душі захоплююсь співочим талантом Андрія та Анатолія Шведченків, Валентини Невмирич, Юрія Клименка, Костянтина Мустафаєва та багатьох інших.

Для мене пісня була і залишилася чудом і бажаю, щоб вона завжди була з кожним із вас. Бо хто не любить пісню, той ніколи не буде щасливим.

Олександр

РОМАНЕНКО.

Житель смт. Борова.