Любити треба!
У 1990-х роках мешкав у Боровій, по сусідству зі мною, пенсіонер Тарасенко Андрій Федорович. Жив одинаком. Жінку, як я зрозумів, чи то прогнав, чи то сама зійшла з дому через крутий норов благовірного. Дорослий син подався на заробітки в Росію, і вже давно про нього не було чутки. Колишній шахтар, Андрій Федорович, доки не пішов на відпочинок, ремонтував борівські телефонні лінії. Опісля до кінця своїх днів копирсався на присадибній земельній ділянці – дбав картоплю, огірки, помідори, моркву, цибулю і таке ін. Навіть у засушливі літа щось у нього та родило. На відміну хоча б від мене.
Частенько ми балакали з ним «за життя» на затишному причілку його старенької, під очеретяною стріхою хати. Якось я запитав: «Чого воно у вас усе так родить? Наче і саджаю своєчасно, і прополюю, і поливаю, і «колорадів» ганяю, а врожай знімаю вдвоє менший.» Андрій Федорович помовчав і розповів мені таку бувальщину.
«Є в мене родич. Живе у Куп’янську. Оце недавно гостював у нього. Після доброї чарки закусювали смаженою курятиною і якимись зморщеними помідорами – пуп’янки, без смаку, водянисті, не в’їси.
- Що, не вродили? - питаю.
«Хоч вір, хоч ні, - каже, - погано родять. Я вже й виписував у київській фірмі «Інтерфлора» елітне насіння. Результат, однак, неважний. І земля начебто непогана. Чого воно – й сам не знаю. Он по сусідству, у баби і діда, все як на показ, навіть на базар виносять. А в мене – кіт наплакав.»
Я й питаю, - продовжував Андрій Федорович, - а ти отримуєш задоволення, пораючись біля овочів? Адже кажуть, що родить не земля, а роки. «Яке там задоволення, - відповідає. – Все життя я проробив у Харкові, на тракторному заводі. Після виходу на пенсію переїхав у Куп’янськ, бо це батьківщина жінчина. Вона теж до сільської праці неголінна. Пенсії у нас підходящі: майже все купляємо в магазині».
Отут і є корінь зла, дав йому зрозуміти. Вирощуючи овочі, їм треба віддавати душу і серце. Як, до речі, в кожному ділі, аби добитися успіху, його треба любити. Мені навіть здається, що овочі все розуміють. До них з шанобою – вони і віддячать. Любити треба, то й родитиме.
Доводилося мені бачити не раз і не два, як обробляють поля сучасні потужні трактори: орють, культивують, дискують жорстко, грубо, безжалісно. Мабуть, ті, хто сидять за кермом, байдужі до матінки – землі. От і забур’янюються наші найкращі в світі чорноземи, втрачають родючість. А до війни, пам’ятаю, землю обробляли волами і коровками – і чисті були ниви, бо селяни любили хліборобську працю».
Не знаю, чи є у розказаному Андрієм Федоровичем перебільшення. Адже не дарма говориться у російській пісні: «Все начинается с любви». Відомий український письменник Григір Тютюнник, якого я знав особисто по Харківському університету, у спогадах про брата Григорія Тютюнника – автора знаменитого романа «Вир», теж акцентував на цьому увагу, маючи на увазі художню творчість: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любити. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».
Підтвердження даної тези знаходимо і в українського мандрівного філософа Григорія Сковороди, який бував у наших краях, у педагогічній діяльності Василя Сухомлинського. Питається: чому у нас трапляються погані вчителі, лікарі, вихователі дитсадків, агрономи та ін.? Понад усе, не люблять своєї професії. То і є основна причина, а не недоліки фахової підготовки.
Тож, любіть свою справу – і буде у вас успіх і щастя.
Михайло ГОМОН.
(Далі буде).
