Нелегкий шлях ветерана
Все менше залишається з нами людей, які були учасниками тих жахливих подій, що випали на їхню долю. І кожна нова розповідь додає барв у сприйняття нами війни. Щоразу дивуєшся, як люди зуміли вистояти в ті часи. Олександр Климович Олексієнко поділився своїми спогадами про події, які важким тягарем лягли на плечі кожної людини.
Народився цей чоловік 27 жовтня 1928 року в хуторі Кіптілівка Підлиманської сільської ради. Батьки були колгоспниками, їхня сім'я мала чотирьох дітей. У 1936 році вони переїхали жити в с. Слобідку (що зараз не існує, бо його територія знаходиться під водами водосховища). Малий Олександр пішов у школу в с.Слобідка, де провчився 4 роки. Потім пішов в 5 клас Борівської школи, але це був уже 1941 рік...Тому провчився тут він недовго, тільки до зими. Довелося хлопцю бути старшим по господарству - батько й старший брат Михайло пішли на війну, сестра Марфа копала протитанкові траншеї, а ще в їхній сім'ї в 1941 році народилася найменша сестричка Галя. Треба було доглядати за коровою, рубати дрова. Усю чоловічу роботу виконував Сашко сам. Почалася окупація. Олександр Климович пригадує, що одного разу, коли він з товаришем пас корів, до них підійшов поліцай. Це був один з місцевих, який відчув п'янку вседозволеність. Хлопці розпалили вогнище й співали. Поліцаю це чомусь не сподобалось, і він з усієї сили вдарив Сашка по голові. Ще закарбувалося в пам'яті хлопця, як німці розстрілювали багатьох місцевих мешканців у лісі. Ветеран пригадує авіаційну німецьку атаку на радянські війська, які розташовувалися біля Оскола. З неба градом сипалися бомби, від вибухів яких здригалася земля.
Саме їхню сім'ю німці не зачепили, але старша сестричка Марфа, аби фашисти не познущалися з неї, намазала обличчя сажею. Рятувала сім’ю від голоду корівка-годувальниця, яку довелося перегнати в с.Сергіївку до родичів, щоб солдати не зарізали її.
На початку 1945 року Олександру вже виповнилося 17 років, і він вже став допризовником. Таких, як він, назбирали в районі близько 20 осіб, і сюди надіслали сержантів, які вчили молодь, як виявляти, збирати й підривати міни, гранати та інші вибухові пристрої. Після тижня навчань їх направили в с. Хороше на очищення полів. На своєму першому завданні молоді бійці виявили 14 квадратних протитанкових міни, 1 круглу та 2 авіабомби. Після того, як вибухові пристрої знайшли, робили так звану «закладку», тобто складали їх разом в одне місце й підривали. Потім бригаду молодих бійців направили знешкоджувати вибухівки в селах Веселівка, Зелений Гай, Шийківка, далі - у Боровій. Алі найбільшу кількість небезпечних знахідок було виявлено уздовж річки Оскіл, де йшли бої. Тут були й протитанкові, і протипіхотні міни, німецькі й радянські. Навіть коли відлунали салюти Перемоги, робота по знешкодженню снарядів продовжувалася ще кілька місяців. Одного разу стався нещасний випадок - коли бійці зробили чергову «закладку», пролунав неочікуваний вибух. Солдати не встигли відійти на небезпечну відстань. У результаті цього загинув бойовий товариш Броніслав Чорний, а Олександр Климович отримав поранення - уламки влучили йому над оком, пробили палець на руці та ногу. Особливо довго загоювалася рана на нозі.
Та життя продовжувалося далі. В 1946 році Олександр пішов працювати в колгосп. Того року видався страшенний неврожай. Голод загрожував сім'ї. Тому довелося юнакові їхати до Тернопільщини, аби поміняти одежу на зерно. В 1947 році хлопця визвали у військкомат і відправили на навчання у ФЗО. Після закінчення навчання він почав працювати в Харкові на заводі ХЕМЗ. Після кількох років праці на заводі Олександра Климовича відправили на строкову службу до Західної України, де він був у піхотному полку, а саме в зенітно-полковому взводі. Прослужив там Олександр 3 роки й 8 місяців. Після демобілізації повернувся додому й почав вчитися в Училищі механізації сільського господарства у Ворошилівському районі. Отримав спеціальність «тракторист-машиніст широкого профілю». Після цього його направили працювати на цілину в Північно-Казахстанську область. Тут він працював 2 роки і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надією Костянтинівною. А на батьківщині почали очищення території під майбутнє водосховище. Тому довелося повертатися додому, щоб допомогти батькам побудувати нову хату. Зі своєю нареченою Олександр Климович одружився в 1957 році. У них народився один синочок, але помер у 8 місяців. Більше дітей подружжя не мало. Все своє подальше життя працював цей чоловік у колгоспі трактористом, його дружина – продавцем. За свої заслуги перед Вітчизною Олександра Климовича нагородили ювілейними медалями, медаллю „Захисник Вітчизни” та „Ветеран праці”.
Ось таким нелегким видався життєвий шлях цієї людини. Бажаємо йому міцного здоров’я, життєвої енергії та людської уваги й пошани.
Тетяна КОЛЕСНІК.
