Присвятив життя служінню людству
Прочитавши в дитинстві вислів: «Людський лікар лікує людей, а ветеринарний – людство», Іван для себе вирішив, що обов’язково повинен стати ветеринарним лікарем. Це був не „сліпий” вибір майбутньої професії, змалку він любив усіх тварин, пташок, захищав їх від хлопців-розбишак, намагався допомогти, полікувати.
…Народився Іван в сім’ї колгоспників, у глибинці Росії, в с.Веселе Курської області. Серед трьох дітей був найстаршим, тож до роботи привчений – допомагав батькам по господарству, няньчив молодших брата і сестру.
- У 1934 році наша сім’я переїхала до Дворічанського району, хутір Водяне, де і закінчив 7 класів, - розповідає Іван Васильович. – Після школи проблеми вибору, де далі навчатися не було, тож вступив до Богодухівського ветеринарного технікуму. Вчився із задоволенням, вже навіть малював в уяві райдужну перспективу майбутнього. Але на заваді постала війна…
Йшов травень 1941 року. Після четвертого курсу Івана та інших студентів послали на практику до Одеської області. Роботи було багато, бо в місцевому колгоспі тримали і велику рогату худобу, і овець, і свиней. Після оголошення про віроломний напад гітлерівських військ, коли село залишило майже все доросле населення, необхідно було організувати евакуацію тварин. Чим і зайнялися студенти-практиканти. А потім Іван подався додому. Дорога була довга і важка. Доки дістався залізницею до Борової, поїзд чотири рази потрапляв під бомбардування.
Та не встиг він оговтатися від такої страшної поїздки, як отримав із технікуму лист, де його запрошували здати державні іспити.
- Протягом двох тижнів ми готувалися та здавали екзамени. А після отримання дипломів, нас як спеціалістів ветеринарів, направили на фронт. В товарних вагонах ми доїхали до м. Чита, де були організовані курси удосконалення ветеринарних працівників. Через невеликий проміжок часу надійшов наказ направити 12 курсантів до Московського гарнізонного ветеринарного лазарету. Окрім того, що отримав нові теоретичні знання, певні навички, довелося допомагати в лікуванні коня маршала Ворошилова. Це, звичайно ж, було дуже почесно і запам’яталося на все життя.
…Тим часом на фронті йшли криваві бої, німці рвалися до Москви, у лазареті залишився лише професорський склад, інших направлено в запасний полк, який розташовувався в м. Володимир. Вже звідти молодого ветеринара разом з іншими спеціалістами переправлено до гужтранспортного батальйону у м. Арзамас Горьківської області, і у складі цього батальйону потрапив на фронт, який проходив містами Тула-Калуга.
- Наше завдання полягало в тому, щоб привозити на фронт боєприпаси, продукти - пригадує ветеран, - а звідти забирали поранених, щоб відвезти в госпіталь. І так було до 1942 року. Після перебування в запасному полку мене направили до І кавалерійської дивізії, 6 дивізійний ветеринарний лазарет, разом з друзями-однополчанами звільняли Борову, Куп’янськ, Харків, Київ, Рівне, Львів, Польщу, Угорщину, Чехословаччину. Звістка про Перемогу наздогнала нас в Германії, на Ельбі, де ми зустрілися з американцями. Демобілізувався в 1945 році, і як спеціаліста сільського господарства мене направили в Борову.
За десяток хвилин ветеран розповів про свій бойовий шлях. Але навіть під час такої короткої розповіді було видно, що спогади йому даються з важкістю. Бо роки юності були віддані війні, яка не жаліла нікого – ні стариків, ні молодих, Мільйони людей загинули, були закатовані та померли від ран під час Великої Вітчизняної. Важко підрахувати кількість сімей, які так і не побачили вдома довгоочікуваних рідних, неможливо виміряти ті сльози, ту скорботу, що проливалися ще довго після закінчення воєнного лихоліття. Але Івану Васильовичу пощастило – за весь час він отримав лише одне поранення в руку і навіть не захотів їхати до госпіталю. За свій бойовий шлях Іван Васильович має безліч орденів та медалей, подяки.
Та ось нарешті почалися мирні роки, наповнені важкою працею, бо необхідно було відбудовувати, налагоджувати виробництво.
- Після демобілізації і до 1952 року працював у районній ветлікарні, - знову поринув у спогади Іван Васильович. – А після цього до виходу на заслужений відпочинок і навіть трохи довше трудився головним ветлікарем колгоспу імені Леніна. Господарство було передове, там утримували 3,5 тис. голів ВРХ, 3,5 тис. свиней, 3 тис. овець і за сезон вирощували понад 100 тис. курей-бройлерів. Зрозуміло, що роботи було досить багато. І такого поняття як робочий день не було. Спеціалісти повинні були бути «в повній бойовій готовності» цілодобово. Окрім цього, доводилося надавати допомогу і місцевому населенню.
Пам’ятаю випадок – у корови знайдено «інородне тіло», а вона – на останній стадії тільності. Довелося оперативно вирішувати ситуацію. Провів операцію просто в сараї і врятував теля.
А ще був випадок: в інших районах було оголошено про епідемію ящуру. Я уважно спостерігав за поголів’ям ВРХ в колгоспі і помітив, що наше господарство епідемія не оминула. Слід сказати, що при даному захворюванні тварини не можуть вживати корма і поступово гинуть. І ось хворобу зареєстрували на інших фермах. Що робити? Адже це може затягнутися й на рік. І ось я на власний ризик запропонував керівнику колгоспу спеціально заразити всю худобу, щоб вони всі одночасно захворіли на ящур. Так і зробили. Звичайно, без втрат не обійшлося, але за три місяці хвороба відступила. Тоді до нас навіть з Києва приїжджали, запитували що ми робили, що епідемія так швидко пройшла. І визнали, що ми зробили все вірно.
Таких розповідей у спеціаліста з величезною практикою знайшлося дуже багато. Про них неможливо навіть розповісти на сторінках газети. Важливо те, що і сьогодні Іван Васильович не відмовляє в допомозі всім, хто до нього звертається, надає консультації. Адже життєвий досвід – це найцінніше, що набуває людина з роками.
У переддень працівників ветеринарної медицини ми вітаємо всіх спеціалістів з професійним святом, бажаємо здоров’я, наснаги, добробуту в родинах.
Олена КОЛЕСНІКОВА.
