Арії Приоскілля
Зараз майже кожна людина знає про існування в Україні в період енеоліту (мідно-кам'яного віку) високорозвинутої трипільської землеробської культури. Але вона існувала лише на Правобережній Україні, у нас же на Лівобережжі та Слобожанщині в цей час мешкали не менш розвинуті скотарські племена середньостогівської та ямної культур, котрих учені ототожнюють з найдавнішими аріями. Вони першими в світі почали широко використовувати в господарстві коня, в тому числі й для верхової їзди. Винайшли колесо й віз (гарбу). Озброєні списами, луком і бойовими молотами з рогу оленя, арійські кіннотники, очевидно, були для того часу значною військовою силою.
Унікальною археологічною пам'яткою аріїв є Олександрія, що на березі Оскола південно-західніше від Богуславки. Саме тут археологами досліджено унікальне місце, де люди жили безперервно протягом багатьох сотень, навіть тисяч років. Одна археологічна культура змінювалась іншою, приходили нові племена й народи, а наші предки, незважаючи на всі знегоди, не залишали облюбовану місцину на березі Оскола біля озер Бедряже та Лиман.
Результати археологічних розкопок, проведених експедицією Д.Телегіна в 1955-1957 рр., дають багатющий матеріал для з'ясування багатьох аспектів життя населення Нижнього Приоскілля 4-7 тисяч років назад. Дослідження Олександрії докладно описані й узагальнені в численних наукових монографіях і спеціальних публікаціях істориків. Тож, спираючись саме на них, поринемо в незвіданий і таємничий світ наших далеких пращурів.
Населення Олександрії жило в сусідстві з етнічно й расово чужими племенами. Природно, що між ними відбувались збройні сутички, які засвідчуються численними ушкодженнями від стріл на скелетах і черепах у похованнях.
Поховальний обряд Олександрії з часом видозмінювався. На зміну похованням випростаним з прямими ногами приходять поховання скорчені. Вони характеризуються положенням небіжчиків на спині з підігнутими в колінах вгору ногами, руки лежать вздовж тулуба, кисті частіше всього розміщені на тазових кістках. Орієнтація голови переважно східна. Серед поховань цієї групи три парні й два групових. Решта – одиночні. Кілька померлих були, очевидно, заховані в сидячому чи напівсидячому положенні. Черепи одного парного поховання двох чоловіків з підігнутими в колінах ногами пробиті якимось гострим знаряддям.
Переважають поховання дорослих (34 небіжчики), проте є поховання дітей (8) і підлітків (3). Перша групова могила містила двох дорослих і трьох дітей. Четверо похованих покладені поряд на спині, їх руки зігнуті в ліктях, кисті на тазу, кістки ніг лежать ромбом. В одного з них на грудях знайдений один цілий і три зламаних наконечники дротика (короткого списа) з кременю, які, можливо, й були причиною його смерті. Ще один похований лежить у головах всієї групи, а інший – над ними.
В одному жіночому похованні на грудях стояв мініатюрний гостродонний кубок-чашечка висотою
У стародавні часи поховальний обряд був суворо регламентований і не міг мати випадкових елементів. Важливе значення мало „кольорове” оформлення обряду, яке відображало головні аспекти світоглядної символіки. У похованнях аріїв були представлені три кольори: червоний (вохра), білий (вапняна побілка, крейдяні присипки, підстилка з берести) і чорний (колір землі, деревне вугілля).
Червона вохра символізувала кров, силу, активне начало, очищення від усього земного, подолання смерті та насичення тіла новою кров’ю, себто оновлене життя. Білий колір – чистота, очищення та відродження. Чорний – зло, траур, смерть, темрява. Ця кольорова символіка присутня практично у всіх народів. У зв’язку з цим присутність у могилах Олександрії вохри, крейди, вапна слід розглядати з позиції відродження акта творіння в безкінечному кругообігу життя, тобто, по сучасному – воскресіння померлого.
Разом з небіжчиком у могилу клали деякі речі та їжу, які, за уявленнями цих людей, були необхідні в потойбічному житті. Від покладеної в могилу їжі, звичайно, зберігаються тільки кістки домашніх і диких тварин. Перші зустрічаються в похованнях рідко, в Олександрії знайдені тільки кістки корови та вівці. Очевидно, звичай не дозволяв класти в могилу інших домашніх тварин. Знайдені тут також кістки оленя, ведмедя, зайця та диких птахів.
У могили олександрійці нерідко клали зброю: крем’яні наконечники стріл і крем’яні ножі, рідше шліфовані кам’яні сокири, бойові молоти та булави із просвердленим отвором для держака, кістяні гарпуни та грубі горщики яйцеподібної форми, орнаментовані візерунками з наколів, ямок, прокреслених ліній та відбитками шнура й гребінця. Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса, які символізують поховальний віз. Місце поховання, мабуть, позначалося невисоким земляним горбиком. На честь померлих відправлялася тризна, що підтверджується наявністю на площі олександрійського могильника великої кількості розбитих горщиків і кісток тварин.
При похованнях Олександрії зустрічається значна кількість прикрас. Вони виготовлялися із ікл собаки й дикого кабана, зубів оленів і риб (винятково вирезуба та сазана), каменю сердолику, кісток, мушлів черепашок. Тут же старанно відполіровані кулясті намистинки. Розміщення цих прикрас біля кістяків вказує, що вони нашивалися горизонтальними рядами на якийсь довгополий одяг. Їх носили також у вигляді разків намиста. Нанизані на шнурок перламутрові пронизки використовувались як пояси.
Заняття. Матеріали Олександрійського поселення та могильника дають досить повні матеріали про характер і рівень розвитку тогочасного господарства. Аналіз кісткових знахідок, функціонального призначення знарядь праці, виявлених тут, дає підстави стверджувати, що місцеве населення займалося скотарством, землеробством, мисливством, рибальством і збиральництвом. Рештки знайдених археологами кісток домашніх тварин свідчать про переважання великої рогатої худоби. Але поступово кількість дрібної рогатої худоби зростає й досягає свого максимуму в кінці епохи бронзи, коли вівці та кози розводяться масово. Арії володіли досконалими методами обробки продуктів тваринництва: шкіри, вовни, молока.
Про кочове скотарство в епоху бронзи говорити немає підстав. Базуючись на постійному та тривалому характері поселень, а також на складі стада, можна вважати, що основною формою могло бути осіле, придомне тваринництво. Та все ж мали місце й сезонні пересування, іноді, ймовірно, на досить значні відстані.
Конярство. Видовий склад кісток тварин, знайдених під час розкопок, показує, що попит на м’ясо жителями Олександрійського поселення задовольнявся, головним чином, за рахунок свійського стада. Кістки свійських тварин тут становлять 73%. Переважають кістки великої рогатої худоби (51%), коня (39%), овець і кіз (10%), свиней. Відомо, що скотарство в аріїв мало чітко виражений конярський характер, особливо в наших краях. Розведення й випасання табунів коней було основним заняттям олександрійців.
Конярство набрало небачених для тієї епохи розмірів. Ми не знаємо на території Європи й Азії іншого району, де б у цей час свійський кінь відігравав у господарстві таку роль, як на просторі від Середнього Подніпров’я до Подоння (тобто, й у нас у Приоскіллі).
Це підтверджують не тільки виявлені численні кістки коня на поселеннях, а й знайдені тут неодноразово найраніші в світі зразки псалій (деталь кінських вудил, що представляла з себе рогові або кістяні нащічні стрижні, які кріпилися перпендикулярно на кінцях кінських вудил), які свідчать про використання коня для верхової їзди, без чого випасати табуни цих тварин було б неможливо. Так, наприклад, заготовки двох рогових псалій лежали в одному з поховань у Олександрії. Цілком припустимо існування в цей час також вуздечок із м’якими вудилами і дерев’яними псаліями, що до нашого часу не збереглися. Вони пізніше широко використовувалися й у скіфський час.
Важливим фактором приручення коня й пристосування його як тяглової сили чи для верхової їзди було вміння виготовляти амуніцію й збрую – вуздечки, повідки, налигачі тощо. Останні могли виготовлятися з пасків шкури й мотузок. За наявністю шнурового орнаменту на горщиках ми знаємо, що плетений шнур, а отже, й мотузок, були добре відомі олександрійцям. Мотузок, з якого виготовляли повід і вуздечку, могли сплітати з волокон тваринного (кінська грива, хвіст) і рослинного (дика конопля) походження або ж із сиром’ятних ремінців шкур тварин.
Отже, арійські скотарі південного сходу України першими в світі приручили коня й зробили його верховим. Вигляд перших вершників настільки вразив їх сусідів землеробів-трипільців, що вони створили міфічний образ кентаврів – напівчоловіків-напівконей. Самих же аріїв захоплювала не стільки видима єдність людини з твариною, як відчуття лету на коні, що стрімко біжить. Птахоподібність вершника багаторазово посилювалося мисливсько-бойовими клевцями – гостроконечними молотами з рогу благородного оленя, які виготовлялися подібно воронячому дзьобу.
Летючі загони першої кінноти світу стали нездоланною військовою силою на багато тисячоліть, аж до XX століття з його науково-технічною революцією.
Лесь Ісаїв
На мал.: Поховання аріїв у Олександрійському могильнику та речі, які їм клалися в могилу: горщик, шліфована кам'яна бойова булава, прикраси, крем'яні ножі. Кістяк жінки з чашкою-кубком на грудях. Пояс з перламутрових пронизок та крем'яні ножі в одному з поховань.
Борова новости и события
