Арії на берегах Оскола
Борівський район багатий пам’ятками минулого, особливо це стосується пам’яток археології, які є найважливішим джерелом для відновлення стародавньої історії нашого краю. Деякі з них унікальні не тільки для вивчення минулого Харківщини, а й для України та Європи в цілому.
За матеріалами археологічних розкопок ми бачимо, що в мезоліті (середньому кам'яному віці) в наших краях проживало населення двох відмінних расових типів: північні (нордичні) європеоїди – праарійці й південні середземноморці. Перші були кремезні, широколиці та дуже високі на зріст. Вони прийшли в наші краї з Західної Балтії. Другі – низькорослі, смагляві, вузьколиці, грацільні (тендітні, з тонкими кістками), з великим, різко випнутим носом специфічної форми. Спеціалісти вважають, що вони походили з Передньої Азії, Межиріччя, Середземномор’я чи навіть Східної Африки. Це були, ймовірно, прасеміти. Поруч з ними зрідка зустрічалися типи негроїдної та австралоїдної раси (мали широкий, дуже прогнутий ніс) – теж, безумовно, південного походження. Проникнення й перших, і других у наші краї носило характер неодноразових хвиль. Врешті-решт у Нижньому Приоскіллі остаточно запанували нордичні європеоїди.
Примігрували вони з Ютландії та півночі Німеччини, де внаслідок глобального потепління та різкої трансгресії (опускання суші та наступу моря) сталася велетенська катастрофа. Внаслідок цього значні території узбережжя Балтійського моря були затоплені морем, і місцеве населення 8 000 років назад почало мігрувати у південно-східному напрямку. За тисячу років вони зайняли велетенські обшири Європи, понад 2 тис. км – від Данії до Сіверського Дінця та Оскола. Басейн цих рік і став на довгий час східним форпостом північних європеоїдів, що пізніше трансформувалися в індоєвропейську мовну спільноту, яка відіграла важливу роль в історії світової цивілізації.
Протягом наступних тисячоліть у неоліті (новому кам'яному віці), енеоліті (мідно-кам’яному віці) та бронзовому віці в Нижньому Приоскіллі частина цієї індоєвропейської спільноти пройшла ряд послідовних етапів розвитку, які вчені умовно називають археологічними культурами. Найбільш відомі з них – це дніпро-донецька, середньостогівська, ямна та катакомбна. На Борівщині археологами розкопані десятки поселень, могильників (некрополів, цвинтарів) та курганів цих культур: біля Новоплатонівки, Калинової, Богуславки, Загризової, Пісок Радьківських, Радьківки, Підлиману, Вищої Солоної та ін. Саме ці місцеві культури (союзи племен) стали основою формування легендарної арійської спільноти. Вона творилася на широких просторах Європи, а пізніше й Євразії, однак і на території Борівщини залишила свої промовисті сліди, які ретельно дослідили археологи.
Однією з найунікальніших археологічних пам'яток Нижнього Приоскілля є багатошарове поселення й різночасовий могильник поблизу колишнього хутора Олександрія, що на березі Оскола південно-західніше від Богуславки. Існувало це стародавнє поселення протягом досить тривалого часу (більше 3 тис. років – з V до II тис. до н.е. – ймовірно з перервами). Досліджене в 1955-1957 рр. археологічною експедицією під керівництвом видатного археолога Дмитра Яковича Телегіна. Саме в цей час створювалося Червонооскільського водосховища, й це місце попадало під затоплення. Розкопками розкрита площа в
Фізичний тип тутешнього населення. У результаті розкопок Олександрійського могильника одержано значну кількість людських кістяків часового проміжку в декілька тисяч років. Вони є надійною базою для визначення фізичного типу й расової приналежності місцевого населення.
Це були високі та масивні люди з сильним розвитком м’язів. Середній зріст чоловіків
Ще однією характерною рисою цих людей є винятково гарний стан зубів: повна відсутність випадків прижиттєвого випадання зубів та карієсу, який у Західній Європі та Північній Америці вже в цей час був досить поширеним. Зуби олександрійців здебільшого дуже стерті, що свідчить про систематичне вживання грубої їжі.
У могильнику виявлені померлі від 18-20 до 35-40 років. Спеціалістами вивчено 16 черепів із цього поселення. Досліджуючи ці черепи, науковий співробітник Лабораторії пластичної реконструкції Т.Сурніна відзначає їх однорідність, що характеризується масивною будовою черепа, довгоголовістю, широким гарно профільованим лицем і дуже виступаючим носом. Це риси північних європеоїдів.
Основні параметри черепів і кістяків Нижнього Приоскілля протягом декількох тисяч років дуже близькі між собою. Отже, з часом расовий тип місцевого населення тут практично не змінювався.
Учені схильні пов’язувати населення Олександрії з носіями індо-іранських мов. Багато сучасних дослідників розглядають їх як перших арійців на теренах України. Давні арії або орії були предками слов’янських, германських, іранських, індійських та інших народів. Німці належали до нордичної гілки аріїв. Свідченням спільного походження цих народів від одного пранароду (аріїв) є їхні мови. Візьмемо для прикладу, німецьке слово "мутер", українське "матір", індуське "матар", іранське "модар".
Поховальний обряд та вірування. Судячи з положення покійників, ці люди поклонялися життєдайному Сонцю й зв’язаному з ним теплу, вогню. До такого висновку можна прийти, якщо мати на увазі орієнтацію похованих здебільшого головою на схід і південний схід, саме в бік цього денного світила.
Світ населення Нижнього Приоскілля був тоді дуже затишним. Людина не відокремлювала себе від громади, а громада себе – від природи, в яку прагнули якнайглибше врости. Мати-природа дарувала їм те саме, що й тваринам, яких люди мали за кревних родичів, інколи мудріших за себе. Страждання були, та несли не смерть, а поновлення життя: як пологи. Панувала віра у вічне буття, бо ніхто не відокремлював себе від племені, а плем’я було безсмертне, як Світ.
Своїх небіжчиків вони здебільшого ховали в спільних родових могильниках овальної або прямокутної форми, іноді досить значних розмірів. Такі спільні могили включають до декількох десятків поховань, що залягають в один-два ряди й нерідко в два-три яруси.
Так, на Олександрійському могильнику, крім групи скорчених кістяків, виявлено 7 випростаних на спині поховань, обличчям догори, з яких 5 залягали в одній колективній ямі на одному рівні, щільно один поблизу одного, головою на схід. Ноги прямі, стиснуті докупи. Руки трохи зігнуті в ліктях, кисті рук в області тазових кісток (на нижній частині живота). Два випростаних кістяки залягали в одиночних ямах. Усі небіжчики, особливо їх стопи, кисті рук, голови щедро посипані порошком червоної вохри, від чого їх кістки ставали ніби пофарбованими в червоний колір.
Велике родовище вохри знаходиться поблизу с.Червоний Оскіл Ізюмського району в пониззі Оскола. Очевидно, саме звідти нею постачалося все Нижнє Приоскілля та Середнє Подінців'я. Посипання червоною вохрою мало культове значення очищувального обряду. Це був далекий прообраз червоної китайки, під якою ховали в свій час козаків-запорожців.
Щоб зрозуміти світоглядні уявлення наших пращурів, слід згадати головних богів аріїв, як-то Індра (бог грому), Сур'я (сонця), Агні (вогню), Яма (підземного царства мертвих). Арії були сонце- й вогнепоклонниками й пізніше стали спалювати своїх померлих. Отже, червоний колір був у них кольором не тільки очищення, а й жалоби. Тому перед спаленням воїна арії його обов'язково вкривали або посипали чимось червоним.
Червоне полотнище або та ж вохра символізували для них бога вогню Агні. Беручи червоний прапор у бій, арії вірили, що на їхньому боці воює сам Агні та інші боги. Бойовий клич „З нами Бог!” був для них не абстрактною формулою.
В індоарійській культурній традиції відродження також символізується червоним кольором. Досі перед весіллям або народженням дитини в Індії люди фарбують у червоний колір стопи ніг, кисті рук, голову. Цей звичай частково зберегли й сучасні наші жінки, які залюбки фарбують собі нігті рук і ніг, а часто й волосся на голові.
Наші пращури з Олександрії, вочевидь, боялися своїх мерців, оскільки вони небіжчиків міцно зв’язували або сповивали. Отже, зовсім не випадково арії свого бога підземного царства Яму (промовисте й через п'ять тисяч років і вповні зрозуміле нам ім'я) теж звали „той, хто зв’язує померлих”, і завжди зображували з мотузкою в руці.
Сучасні вчені вважають наш регіон частиною прабатьківщини індоєвропейських народів, у тому числі індоаріїв. Про це свідчать численні поховання мідно-бронзової доби, що належать людності середньостогівської, ямної, катакомбної, зрубної культур, залишені найдавнішими індоєвропейцями та їхньою східною гілкою – індоіранцями.
Отже, червоний колір в індоєвропейській традиції є символом війни, воїнів, військової аристократії, а також жалоби та відродження. Його культурно-історичні корені прослідковуються в наших краях археологічно ще з IV тис. до н.е. Червоні бойові панцирі та зброя скіфів і сарматів з археологічних знахідок у Приоскіллі; червлені (червоні) щити, коругви й стяги дружинників Київської Русі в літописах та „Слові о полку Ігоревім”; малиновий (червоний) прапор в українських козаків та в Ізюмського слобідського козацького полку – все це явища спільного походження.
Лесь Ісаїв
На фото: 1) Наукова реконструкція арійця з Олександрії (здійснена Т.Сурніною за методом антрополога Герасимова). 2) Родове поховання аріїв у Олександрії.
Борова останні новини
