Бувальщини рідного краю

Крута Ялосовета

Пригадую одного сорокап’ятирічного мешканця Горького (відділок Шийківки). Назвемо його Петром, а прізвище опустимо. Пам’ятаємо і його дружину Ялосовету (переінакшене на слобожанський штиб ім’я Єлизавета).

Він – ровесник віку, шкільний товариш мого діда Стефана. Воюваву у громадянську, був завзятим колгоспним активістом, учасник Другої світової, статний, чорновусий, дужий.

Ялосовета ж – непоказна, огрядна, смугле, мов у циганки, обличчя, не досить чепурна і лінькувата. До того – безграмотна: не вміла ні читати, ні писати.

Їхня старовинної забудови хата, що дісталася Петрові у спадщину, притягувала нас, повоєнних підлітків, неначе магнітом. Широке, вкрите густим споришем подвір’я було улюбленим місцем наших забав. Ми дружили з малолітнім сином Петра і Ялосовети – Сашком – нашим ровесником.

Впадало в око, що до хазяйнування Петро байдуженький, як і його дружина. Ледь зводили вони кінці з кінцями. Хліба й то не наїдалися. А сімейка була величенька: три дочки на виданні.

Та не це бентежило душу нашого Петра. Мабуть, за якісь гріхи (може, за те, що безжалісно одбирав у земляків хліб за продрозверсткою у 1921-у), Бог нагородив його надто вже вредною за вдачею благовірною. «І примхлива, і сколоздра, і єхидна, і норовиста, – як тільки не кликали Ялосовету горьківські жінки. У хаті завжди чувся лемент, а то й бійка. Бувало, що Петро і за чаплію хапався, аби втихомирити свою половину.

Ось один із проявів її вередливого характеру. Дану сценку я спостерігав особисто, коли влітку 1946-го, в обідню пору, зайшов чогось до Сашка.

Прийшов виморений Петро з роботи: копав півдня у колгоспній бригаді силосну яму. «Давай обідати!» - скомандував. Ялосовета повагом поставила на стіл велику полив’яну миску борщу. Ще не встиг Петро розкуштувати, як жінка питає, посміюючись:

-          Ну що, добрий?

-          Та, нічого, - відповідає Петро.

-          Як це нічого? Нічого – пусте місце.

-          Та, добрий, добрий…

-          Невже? – допитується Ялосовета. – Може, що не так?

-          Ні, все гаразд, - зовні байдуже відповідає Петро, знаючи круту вдачу жінки…

-          Може, недосолений?

-          Ні, посолений в міру.

-          Невже оце все в порядку? Аж не віриться! – вдарила руками об поли Ялосовета.

-          Хіба що трохи кислуватий, - втративши пильність, сказав Петро.

Краще б було йому промовчати.

-          Тобі ніколи не вгодиш! – гаркнула Ялосовета, схопила наповнену вщерть миску і виплеснула у відчинене вікно. Так і не довелось бідному Петрові толком пообідати. Заматюкався і пішов на роботу.

Траплялися у них сварки не раз і не два. Рано чи пізно терпець Петрові мав увірватися. Так і сталося. Восени того ж 1946-го забрав він десятилітнього Сашка і подався на Кубань, у цей популярний у Шийківці край. Кілька сімейств ще до війни туди помандрувало. Сказав, що підзаробить хліба і повернеться додому.

Та не діждалася його Ялосовета. Петро, як виявилося, пристав у прийми до однієї тамішньої вдовиці, з якою познайомився у воєнному 1944-у (коли після поранення лікувався у шпиталі, де вона працювала санітаркою).

Отож, розпочав на новому місці нове сімейне життя. Про дружину, дочок, вочевидь, якщо й згадував, то рідко: не надіслав навіть листа, як свідчила одна з дочок – Дуня.

У голодні осінь – зиму 1946-го, зиму-весну 1947 було Ялосоветі та її дочкам непереливки. Сусіди казали, що з’їли приблудного собаку: голод не тітка. Насилу дотягли до стиглих колосків жита, які і врятували від голодної погибелі.

А все через круту натуру Ялосовети… Недарма в народі кажуть: гірко, як у шлюбі поганий чоловік, та справжня біда – як жінка.

Михайло ГОМОН.

(Далі буде).