Доля дітей у роки війни
Війна. Яке страшне слово. Війна – це горе і страх. Війна – це розруха і смерть, це найстрашніша подія в історії людства. Летять роки …. Все більше часу відділяє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас спогади ветеранів, які пройшли війну.
Тоді нестерпно важко було всім - і старим, і малим, і солдатам, і їхнім близьким. Але особливо страждали діти. Страждали від голоду та холоду, від неможливості повернутися в дитинство, в непроглядному пеклі бомбардувань і страшній тиші сирітства ...
Про Велику Вітчизняну війну я знаю лише з розповідей дорослих. Життя саме такої родини, яка провела на війну батька – це життя моєї бабусі Павленко Ольги Трифонівни. Народилася вона 7 червня 1939 року в селі Вище Солоне Борівського району Харківської області. Батьки були колгоспниками і весь час проводили на роботі. Сім’я складалася з п’ятьох чоловік: батько – Павленко Трифон Макарович, мати – Павленко Векла Яколівна та троє дітей – Ольга і два менших брати Павло та Іван.
Бабусі було три роки, коли її батько пішов на війну.
Обличчя його бабуся не пам’ятає, але в пам’яті залишилися батькова постать, як він вмивався і клав рушник на плече.
А ще бабуся згадує, як на наступний день після оголошення війни по місцевому радіо почали в центрі села зранку збиратися чоловіки - це були перші добровольці. До пізнього вечора юрмився народ. На наступний день відправився перший загін. Жінки обіймали своїх чоловіків, тихо плакали. Це буде продовжуватися кожен день, через довгі, довгі місяці. „Ми, діти, - каже бабуся, - усвідомлювали війну по-своєму. Ми не воювали. Для нас війна – це, перш за все, голод. Щоб якось вижити, доводилося вимінювати речі на картоплю, навесні переходили на підніжний корм: лободу, кропиву, капустяний і буряковий лист, ягоди. У школу не ходили, тоді школа не приймала дітей, бо взимку нічого було надягати, а з ранньої весни доводилося багато працювати і в полі, і в городах, копали, садили, сіяли, косили сіно і збирали врожай. Дрова возили на санчатах, на биках, працювали лише жінки та старші діти”.
Коли почалась окупація, бабуся хоч і була ще зовсім малою, проте пам’ятає багато чого. Пригадує такий епізод. Летіли фашистські літаки, всі ховалися в тернисті сади, бігли якомога швидше, і між дорослими була бабуся. Бачила сотні понівечених життів сусідів, голод і жах. Під час бомбардувань люди переховувалися й у підвалах. Бабуся згадує, що було дуже страшно. Бомби розривалися неподалік, страждали люди, худоба. Жаль було поранених корів і коней. «Не дай Боже, щоб ті страшні часи повернулися», - каже вона.
Ще одна історія закарбувалася в її пам’яті. Ось що вона розповідає:
- Коли мені було 4 роки, в нашому селі зупинилися італійці. Вони ставилися до нас добре, бо теж мали дітей. Годували нас кашею з казанків, і ця каша була такою смачною, можливо, тому, що ми були дуже голодні. Нерідко пригощали нас цукром-рафінадом, якого в нас не було. Як зараз пам’ятаю їхні слова: «Ми не винні, німці змушують воювати».
Італійці змушували нас першими пити воду, оскільки боялися, щоб ми їх не отруїли, бо ми вважали їх ворогами. Вночі вони крали по городах цибулю, рили картоплю.
Одного разу італієць заліз до нас в сарай, щоб вкрасти курку. Мати побачила його і, наздогнавши, вдарила щосили палицею по спині. Після цього заявила їхньому головному, і їх виселили з нашого села.
Після закінчення війни більшість сімей залишилася без чоловіків, не виняток і сім’я моєї бабусі. І так склалося життя, що доводилося працювати в колгоспі, виконуючи не лише жіночу роботу, а й чоловічу. Багато жінок були трактористками, працювали в полі, піднімали колгоспи у повоєнні роки.
У 1951 році з матір’ю і братами вона переїхала в радгосп «20-ти річчя Жовтня» села Ізюмське.
Після закінчення школи бабусі запропонували працювати обліковцем тракторної бригади. Так, як трактористів у бригаді не вистачало, то вона з двома хлопцями зі свого села поїхала на курси, закінчила їх на відмінно. Потім деякий час працювала трактористкою, виконуючи добросовісно свою роботу. Чоловіків не вистачало і її знову перевели до тракторної бригади. Після 13 років роботи обліковцем бабуся обіймала посаду завідуючої дитячого садка «Сонечко». На той час дітей було дуже багато.
Пізніше звільнилося місце роботи в сільській раді, їй запропонували роботу бухгалтера та направили на навчання до Красноградського технікуму сільського господарства. Працювала бабуся на цій посаді до 1994 року, доки не вийшла на заслужений відпочинок.
За весь час трудової діяльності бабуся має багато грамот, подяк, нагород.
На жаль, так склалася доля, що навіть у мирний час після тяжкої хвороби бабуся поховала свого сина, якому було лише 11 місяців, і в неї залишилася одна донька – це моя матуся Тетяна, яка присвятила своє життя діточкам та працює в Вищесолоненському дошкільному навчальному закладі «Пролісок». Зараз моя бабуся проживає поряд з нами – онуками - та дочкою. Вона почуває себе добре, порається по господарству, ще й на городі встигає. Лагідна мати й дбайлива бабуся, любить людей і радіє кожному прожитому дню.
Нам, сучасним дітям, важко зрозуміти, через які жахи пройшли наші дідусі та бабусі під час війни, але ми просто не маємо права скаржитися на наше життя, адже воно, в порівнянні з життям дітей війни, просто казкове!
Ольга КИРИЧЕНКО.
Учениця 10 класу Вищесолоненської ЗОШ І – ІІІ ст.
