Несуть нащадкам спогади свої
Всім відомо, що гітлерівці мали на меті перетворити нас на рабів, тому на окупованих територіях фашисти розпочали масове вивезення працездатного населення до Третього рейху. За свідченнями істориків з кінця 1941 року і до початку 1944-го з України було примусово вивезено на роботу 2,4 млн. людей.
Серед постраждалих опинилася і Дарія Іванівна Плоха, яка зараз проживає у с. Піски-Радьківські. Народилася вона у 1926 року на Київщині у с. Стрітівка Кагарлицького району в багатодітній родині. Батько був сільським головою, мама – колгоспницею. У 1941 році дівчина закінчила 4 класи. Настала війна. Фашисти окупували їхнє село. У 1942 році почалося масове вивезення людей на роботу в Німеччину. Дарія ховалася із подружками від німців, але їх видали продажні старости з числа місцевих жителів. Це сталося у травні 1942-го. Дівчат шукали і доправляли до машини під конвоєм з вівчарками. З собою не до-зволили взяти ані їжу, ані одежину. Ось так, у благенькому платтячку, без єдиного шматка хліба опинилася молода Дарія перед життєвими випробуваннями. Спочатку дівчат привезли в школу, де тримали три доби. Місцеві жителі крадькома носили їжу і кидали її невільникам у вікна. А потім їх пересадили на потяг. Їхали дуже довго – кілька місяців. У вагоні була насипана лише солома. Було дуже голодно – їли лише те, що принесуть на станціях місцеві жителі. По дорозі багато хто з дівчат вмирав, їх закопували в полі на станції. А ще запам’яталося бомбардування, під яке потрапив потяг. Страх, розпач мучив душу.
Невільників привезли до міста Айзенах в Німеччину. Видали лише робочий одяг, на якому була нашита табличка із надписом «OST», що означало «остарбайтер», тобто робочий зі Сходу. Годували вкрай погано – давали хліб, до складу якого входила тирса і мелені жолуді, воду дозволяли пити лише раз на день. На роботу та з роботи їх водили під конвоєм з собаками. Німці постійно знущалися над остарбайтерами. І найгірше вони ставилися саме до вихідців із Радянського Союзу.
Приблизно 7 місяців працювала Дарія Іванівна на тютюновій фабриці. Вона згадує: «Я не знаю, як залишилася там живою. Від голоду та спраги паморочилося в голові, а тютюновий пил не давав вільно дихати.» Їхнім завданням було перечищати та пересівати вручну тютюн, працювала вона й на його пакуванні. Згодом дівчат перекинули на інший завод, де треба було працювати за верстатом. Одного разу щось не заладилося в роботі у Дарії, в неї почав виходити брак. Німецький наглядач, побачивши це, вдарив дівчину і закричав німецькою: «Російська свиня». Її посадили на деякий час до в’язниці. Потім направили на будівництво дороги, де вручну дівчата носили на носилках камені, будматеріали…Звичайно, багато хто не витримував такі нелюдські випробування і помирав. Коли Дарія Іванівна мені все це розповідала, від жахливих спогадів у неї заболіло серце, перехопило дихання, а з очей полилися непрохані сльози…
Доля цієї жінки під час перебування в Німеччині склалася надалі так: її разом із іншими дівчатами викупив інший хазяїн – йому була потрібна допомога на полях. Він мав походження з Росії, тому трохи краще ставився до остарбайтерів. У нього була своя ферма, робітникам давали по півлітра молока. Та все ж дівчата були невільницями.
Німці, відчуваючи, що скоро настане кінець Третього рейху, почали зганяти всіх остарбайтерів до бараку, маючи на меті їх знищити. Дарія Іванівна згадує: «Була серед нас молода жінка, яка народила дитину. Ми намагалися дати їм хоч якусь одежину. Гітлерівці, дізнавшись про новонаро-дженого, не забажали зайвих проблем і закололи штиком породіллю із немовлям та винесли обох.»
Довгоочікуване звільнення настало в травні 1945-го, коли американці почали бомбардування. Саме вони звільнили цих працівників. Визволителі- американці готували їжу спеціально для остарбайтерів. Харчі були смачними та калорійними, але тут чекала ще одна небезпека: організм за довгий час голодування втратив можливість засвоювати такі продукти. Тому траплялося чимало випадків, коли дівчата, поївши калорійну їжу, вмирали.
Настав час повернення додому. Німці пошили для дівчат гидкі сукні з чорної грубої тканини. У такому вбранні невільників відправили додому.
На Батьківщині Дарія Іванівна почала працювати на будівництві в Києві, а згодом у колгоспі «ХХ років Жовтня» на Київщині. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Юхимовичем. Подружжя переїхало жити на Борівщину. У них народилося двоє хлопців – Сашко і Сергій. Минув час, і на долю цієї жінки знову випали важкі випробування: помер чоловік, син Сашко, а Сергій став ліквідатором Чорнобильської аварії. Зараз Сергія теж вже немає в живих.
Дарія Іванівна живе зараз одна. Але вона не втрачає життєвого оптимізму. Мабуть тому, що всі труднощі загартували її волю та характер. Жінку було нагороджено ювілейними медалями та присвоєно статус учасника війни.
Тетяна КОЛЕСНІК.
