Роки людині до лиця

Другий місяць осені починається з особливої дати – 1 жовтня у світі святкують  Міжнародний день людей похилого віку, а в Україні ще й День ветерана. Ці люди прожили нелегке життя, сповнене тяжких випробувань. Але вони зберегли і передали молодому поколінню одвічні людські цінності, життєвий досвід. Вдивляючись в очі старшого покоління, розумієш, що прожиті роки по-особливому прикрашають людину. У них бачиш мудрість, щирість і бажання поділитися добрими порадами, які допоможуть здолати негаразди.

Сьогодні згадаємо особливу людину – ветерана Великої вітчизняної війни, інваліда ІІ групи, ветерана праці – Курила Івана Петровича. У лютому 1927 року в селянській родині народився хлопчик, якого назвали Іваном. У їхній сім’ї було четверо дітей. Батько працював сторожем у колгоспі, важкої фізичної роботи він виконувати не міг, бо відмовила рука, мама все життя була дояркою на фермі. Маленький Ваня пішов у школу в с. Климівка,  закінчив 4 класи. Після цього він пішов працювати у колгосп. У листопаді 1944 року, коли йому ще не виповнилося й 18 років, прийшла повістка до армії. Спочатку Іван був у Володимирській області,  служив рядовим у  355-му запасному полку. Потім його частину перекинули в Монголію. Іван Петрович згадує, що їх везли потягом майже місяць,  було дуже погане харчування. Виснажених бійців  після цього довелося відгодовувати ще місяць. Далі шлях пролягав до Маньчжурії, а ще згодом – Китай. Бойові дії молодий боєць зустрів на Квантунському півострові біля Порт-Артура. Фронтовик говорить: «Коли нас, «зелених» бійців, проводжали на військові дії зовсім чужі матері, з їх очей лилися сльози, бо вони розуміли, що ми майже не мали необхідних військових навичок і навряд чи повернемося живими». Бої з японцями тривали близько місяця. Війна залишила важкий слід на здоров’ї Івана Петровича – він отримав інвалідність. За бойові заслуги його нагородили орденами „За мужність” ІІІ ступеня та Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма ювілейними медалями. Після того, як наші війська отримали перемогу, хлопець повернувся в рідну Борову. Тут почав працювати в типографії, потім в комунгоспі, а далі – майже 25 років робив листоношею. Саме на цій посаді його пам’ятають багато мешканців Борової. Люди  з нетерпінням чекали біля воріт Івана Петровича, який в будь-яку погоду привозив газети, листи та телеграми від рідних… Листоношею була і його жінка Марфа Іванівна. Вони разом возили пошту, тільки Іван по одній стороні вулиці, а Марфа – по іншій. Подружжя побралося у 1957 році. Вони виховали двох дітей, мають трьох онуків і двох правнуків. Вже й проминуло золоте весілля. Дуже приємно бачити, що Іван Петрович і Марфа Іванівна підтримують одне одного й досі, допомагають в роботі. І хоч вже дуже важко їм працювати, та все одно ці люди не можуть бути без роботи – садять город, доглядають курочок, наводять лад в хаті і на подвір’ї. Але великою проблемою для цих поважних людей є те, що до найближчого магазину доводиться йти дуже далеко, а здоров’я вже не  дозволяє долати таку відстань. Та вони не скаржаться – на поміч приїжджають їхні діти, які постійно турбуються про батьків, допомагають їм.

Тож бажаємо усім літнім людям міцного здоров’я, піклування та поваги з боку молодшого покоління.

Тетяна КОЛЕСНІК.