Голодний на вигадку завзятий
Кажуть, що голод – не тітка. Кажуть: біда навчить. Згадаймо одноіменну казку Лесі Українки про горобчика, який навчився виживати.
Як коментар до поданих прислів’їв наведу одну кумедну бувальщину, яку повідав мені у 1987 році корінний мешканець Борової, колишній інструктор райкому комсомолу, а потім вчитель фізкультури Гороховатської школи Володимир Якович Ткачов. Хай гикнеться йому легенько на тому світі!
Зустрілися ми в Харкові випадково: чогось він приїхав у це велике місто. На той час Володимир Якович був уже поважним юристом: займався адвокатурою в Кременчузі Полтавської області. Він дуже зрадів зустрічі і потяг мене вечеряти в ресторан «Кристалл». Це в саду Шевченка. Замовив дорогі напитки і наїдки. Грошей, як я помітив, Володимир Якович не рахував. «У мене їх – кури не клюють! Не те, що в тебе – завідувача кафедрою», - жартував.
У той пам’ятний вечір багато чого ми пригадали, адже разом вчителювали в Гороховатській середній школі в 1964-1966 роках. Володимир Якович розповів мені (не без смішливих «придебенцій»), як йому вдалося поступити на юридичний факультет Московського університету. Допоміг, за його словами, вірний товариш Борис Винокуров – «борівське джерело оптимізму», як його прозивали в школі. У 1966-у Борис був уже на останньому курсі юрфаку МДУ. Як туди потрапив, - то інша розмова. Взимку він перебував на канікулах у Боровій і цілком серйозно агітував Володимира поступати на цей престижний факультет. «Там у мене все «схвачено». Не бійся. Зверни лише увагу на твір з російської літератури. Всі інші іспити – усно, про них не турбуйся,» - запевняв Борис. Хоч там як, Володимир, незважаючи на доволі посередні знання з ро-сійської мови, успішно склав вступні іспити і став студентом найавторитет-нішого вузу тодішнього Радянського Союзу. Далі – майже дослівна розповідь Володимира Яковича.
«Поступив то я поступив… А от гроші, які заробив, коли працював у школі, - як корова злизала. Вчити мене матері – вдові фактично не було за що. А в неї ще двоє – старші від мене брат Віктор і сестра Рая. Їм теж треба помагати. Все ж мати продала кабанчика, а виручені гроші віддала мені. Поїхав я завойовувати Москву. Поселився у вишуканому студентському гуртожитку, яке знаходилося у висотній будівлі університету – на Ленінських горах.
Вчитися було вкрай важко. Я і в школі зірок з неба не хапав. Спочатку на лекціях багато чого просто не розумів. Особливо туго сприймав «Логіку». Ледь здолав зимову екзамена-ційну сесію, але стипендії в другому семестрі вже не отримував. Бувало, що по-справжньому голодував. Доводилося вивантажувати на «Москві – Товарній» вагони з цементом. Абияк закінчив перший курс. Дома не був цілий рік. Наступили літні канікули. Я так скучив за Боровою!
Та тут виникла проблема. Я своєчасно не замовив квиток на поїзд «Москва – Харків» у касі попереднього продажу. Знову ж через брак коштів. Вирішив спробувати дістати у день від’їзду. Зі своїм потертим чемоданчиком поїхав на метро на Курський вокзал. Квитків, звичайно, не було. Кинувся дістати на транзитні поїзди, які прямували через Харків на Кавказ – безрезультатно: пора відпусток, курортний сезон. Що ж робити? А голодний – аж кишки до живота прилипли. Сів на лавку у вокзальному залі чекання. До відходу харківського поїзда ще годин дві. «Не може бути, щоб не було виходу!» - сказав сам собі. Задумався. І ось у голові блиснула ідея. Поряд на привокзальній площі стояла будка довідкового бюро. Там узнаю номер телефона моєї білетної каси. За вуглом – телефон-автомат. Звоню: «Алло! Это из ЦК партии. Помогите одному нашему работнику. Ему надо срочно выехать в Харьков. Фамилия – Ткачов. Через полчаса он к вам подойдёт!».
Походив я, походив на свіжому повітрі. Через півгодини пішов у касу. Розштовхую чергу, кажу, що серйозне діло. Касирша – симпатична дівчина – продала мені квиток. Вийшов я надвір і чи не вперше за останні дні розім’явся. Згадав Остапа Бендера. Правдивий роман написали Ільф і Петров!
Тож вранці я був у Харкові. А проблеми ще не скінчилися. Грошей у мене на поїзд до «Куп’янська – Вузлового» - кіт наплакав. Порахував: лише до Чугуєва і карбованець на «чорний день». Вирішив їхати до Чугуєва, а там, що Бог дасть. Приїхали в Чугуїв, провідниця не виганяє, поїзд поїхав далі. Так благополучно і доїхав. У «Куп’янську – Вузловому» взяв на останній карбованець білет до «Скоросного». Тоді електричок не було – провідниця попалася – те, що треба. Розговорилися. Каже, що розвелася з чоловіком. Не була проти, аби я переховувався в її купе від ревізорів, ще й чаєм напоїла. Вечором був нарешті в Боровій. Йдучи з «Переддонбасівської» додому, зробив я важливий висновок: з усякої халепи можна викрутитися. Немає безвихідних ситуацій. Аби фантазія. А в голодного вона загострена. Це дуже допомогло мені в подальшому житті.
Скажеш – авантюризм. Хай і так. Але ж він не раз і не два мене рятував!»
Посміялися ми з тої пригоди і з того «філософського» висновку під час вечері в ресторані «Кристалл».
«Голодний на вигадку завзятий!» - сказав наостанок Володимир Якович, переіначивши на український штиб відоме російське прислів’я: «Голь на выдумку хитра».
Михайло ГОМОН.
(Далі буде).
Хорошо проголодаться и демонстрировать чудеса изворотливости своего разума поможет . Это горнолыжный курорт Австрии, подходящий как опытным спортсменам, так и начинающим любителям скольжения по снегу. Здесь к услугам отдыхающих 42 подъемника на почти 230 км отличнейших трасс (не только лыжных, но и для бордеркросса, карвинга, могула), фан-парки и многое другое. Здесь научат не только развлечениям на лыжах и сноуборде, но и обеспечат массу других экстремальных видов активного отдыха: каньонинг, аафтинг, горные восхождения. Но это только начало, ведь этот курорт - излюбленное место европейской молодежи. И потому этот курорт никогда не спит - после спортивных развлечений идут вечеринки и занимательные знакомства. С таким времяпровождением некогда и поесть, так что опыт с публикации повыше может и пригодиться.
