Серйозна то річ – дражнилка!
Бувальщина, яка пропонується читачам «ТС», пов’язана з одним надзвичайно популярним серед борівчан заходом, який проводився за вказівкою районного начальства у далекі повоєнні роки. Тільки й розмов було тоді про побачене там. Йдеться про виставки досягнень сільського господарства.
У кінці вересня, коли трудівники полів в основному розрахувалися з державою: на місцевий пункт «Заготзерно» було вивезено левову частину вирощеного тяжкою працею – у борівському парку, на центральній алеї, кожен колгосп, в тому числі і радгосп «20-річчя Жовтня», зводив свій намет. Великої уваги надавалося оформленню стендів, які виготовлялися теслярами з неабияким смаком, і що характерно, - кожен із стендів повинен був віддзеркалювати особливості місцевості, економіки, традицій відпо-відного населеного пункту. Окремо в загонах виставляли свійських тварин. Була ще птиця: гуси, качки, кури, а також риба у великих акваріумах. Погода під час виставок була як на замовлення: бабине літо, сухо, тепло.
У виставочному загоні колгоспу ім. М. Горького і трапилася та забавна історія, про яку недавнім часом повідав мені колишній мешканець Шийківки (тепер проживає в Першотравневому) Микола Петрович Нікітенко.
За його словами, на виставці 1949 року біля горь-ківських тварин цілодобово чергували колгоспники чоловіки, серед яких – обліковець тракторної бригади Дмитро Гордійович Ліннік – головна діюча особа даної бувальщини. (До речі, тут вони і ночували у копиці соломи). Відзначився Дмитро Гордійович неабияким нахилом до жартів і розіграшів – чудопал, одним словом. Я згадував про нього у нарисі «Шийківські гумористи», який побачив світ у мемуарній книзі «На зорі життя» (2005). Хай йому легенько гикнеться на тому світі!
Так от, одного погожого вересневого ранку появився на виставці такий собі спритний працівник редакції районної газети «Радянське село» (попередниця сучасної «Трудової слави»). Прізвище, ім`я того служителя масмедіа історія замовчує. Чогось йому дуже сподобалися, окрім стенда колгоспу ім. Горького, де красувалися величезні снопи жита, також свійські тварини, які утримувалися, як було мовлено, у спеціальній загороді. Журналіст особливо настирливо розпитував Дмитра Гордійовича, який тоді чергував, про високого тонкоруного барана з товстими, закрученими донизу рогами, і про огрядну свиноматку з десятком малюсеньких рожевих поросят, а ще – про здоровенного (аж страшного!) бугая з великими синьо-чорними очима, товстелезною шиєю і металевим кільцем у ніздрях.
Схвально відгукнувшись про їхню уходженість, про чистоту і порядок у загоні, журналіст поцікавився у Дмитра Гордійовича, які у його підопічних клички, як їх йменують тваринники. Жартівник і містефікатор, Дмитро Гордійович миттєво відгукнувся: «Та які! Дуже прості: барана прозивають Джура; свиню – Папаїка, а бугая – Крючок». При цьому усміхнувся краєчком уст. Працівник масмедіа, не підозрюючи каверзи, занотував сказане у записник. На- останок повідомив, що має намір опублікувати в ра-йонній газеті обширний огляд сільгоспвиставки, де окремо відзначить чудових тварин колгоспу ім. М. Горького. «І про клички не забудьте», - ввернув Дмитро Гор-дійович. «Обов’язково!» - запевнив журналіст.
Днів через три опис появився в районці – на цілу полосу. У колгоспі ім. М. Горького, мабуть, чи не першим прочитав його голова Сергій Мартинович Нікітенко. Прочитав – і не повірив своїм очам. Аж оторопів. Від обурення почервонів як рак. Потім хутко осідлав жеребця, на якому зазвичай ганяв дітей і бабусь, які збирали колоски на зжатих ланах (Не руш! Заборонено указом Сталіна!), - і галопом у Борову, прямо в райком партії. «Це ж неподобство! – волав. – Насправді, то не клички тварин, а дражнилки людей. Мене, наприклад, прозивають Джура. Виходить, що я баран! Це ж підрив мого авторитету! Тут не обійшлося без Лінніка. Хіба я його не знаю!» тощо. Хоча сам Сергій Мартинович був людиною теж жар-тівливою, цього разу почуття гумору йому зрадило: побоювання за репутацію взяло гору.
Далі події розвивалися так. Перший секретар райкому партії Володимир Петрович Бова визвав редактора газети «Радянське село» у свій кабінет і вислухав той добрячий прочухан. Не-обачливого журналіста ледь не прогнали з роботи. А шийківці тим часом аж за боки бралися від реготу. Окрім Сергія Мартиновича Нікітенка обліковець – гуморист зачепив і завгоспа Оврама Васильовича Горенка: Папаїка. Так його дражнили, маючи на увазі мовний дефект. Однак, на відміну від голови, завгосп реагував на виходку Дмитра Гордійовича індиферентно. А Крючком у селі кликали 44-річного тракториста Івана Юхимовича Грабаря. Цей реготався разом з усіма, бо, справді, був, як бугай: зажив слави дуже голінного до слабого полу – в рукавицях не одірвеш. Про його численні походеньки по жінках, нерідко заміжніх, знали далеко за межами села. Не раз і не два ускакував він у халепу.
Що ж до Сергія Мартиновича, то він затаїв на Дмитра Гордійовича глуху образу: коли зустрічав на вулиці, не вітався, мовби не помічав, наче кривдника не існувало.
Отака-то оказія! Роз-смішив мене Микола Петрович. Мав нагоду ще раз переконатися, що горьківці, дійсно, - справжні майстри гумору.
Михайло ГОМОН.
(Далі буде).
