Ліквідаторам

Чиста в тебе совість,

Все зробив, що міг.

Атом ти приборкав,

Людство уберіг.

Ехом відгукнуться

Ті пекельні дні.

Слава переможцям

В атомній війні!

         (Галина Мороз).

Напередодні Дня вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС відбулася розмова іще з однією людиною, яка безпосередньо брала участь у тих подіях.  Це наш із вами земляк - Олександр Вікторович Чувилко. До Чорнобильської катастрофи він працював водієм у РТП «Сільгосптехніка». Влітку 1987 року  на роботі повідомили, що від їхньої організації потрібно 10 чоловік на ліквідацію наслідків аварії ЧАЕС. Олександр Вікторович добровільно погодився поїхати в зону лиха. Тож, 12 червня 1987 року він прибув у с. Оране, яке знаходиться за 30-кілометровою зоною. Його зарахували до автомо-більного батальйону. Отже, у Чорнобильській зоні він теж працював водієм.

Чоловікам запропонували на вибір: возити з різних міст України продукти, воду, матеріали, але безпосередньо у Чорнобильську зону не їздити. В такому випадку додому можна буде поїхати не раніше, ніж за півроку. А можна  здійснювати перевезення на територію станції та з неї, тоді строк служби буде закінчено, коли отримають певну кількість опромінення. Олександр Вікторович обрав для себе другий варіант, хоча доводилося також  їздити в Маріуполь, Житомир, Київ за продуктами для ліквідаторів.

Жили працівники автобатальйону в наметах. Олександр Вікторович працював на автомобілі КамАЗ-5410. Основним завданням на території станції був вивіз забрудненого радіацією металу й обладнання до місць захоронення. Із засобів захисту – пов’язка на обличчя «пелюстка» та солдатська форма. Годували добре, їжу готували на місці солдати-кухарі.

Серед водіїв були не тільки українці, а й прибалти.

На питання, які   враження від роботи на ЧАЕС, Олександр Вікторович відповів: «Ми були молоді тоді. Тому, мабуть, було не страшно. Служив я зі своїми товаришами з Борової – Ле-онідом Чашкою та Олександром Волчковим. Ми завжди були утрьох – працювали на однакових машинах.»  Найбільше запам’яталася Олександру Вікторовичу поїздка по селу Стичанка і місту Прип’ять. Після аварії  населені пункти стали безлюдними. У  селі вразили красою будинки,  нова школа, скрізь асфальт. Але навкруги – жодної людської душі. На деревах у садках висять величезні яблука, розміром з диню, які не можна їсти через великий вміст радіації. Найдивнішим було те, що на очі попалася курка з курчатами – як вона вижила, самостійно харчувалася рік, та ще й навела курчат – можна тільки здогадуватися. У м. Прип’ять заходили подивитися в квартири. В одній із них  на столі стояли дві чарки, дві тарілки з насипаною їжею річної давності. Видно, що люди раптово залишали свої помешкання. А на ліжках спали бродячі собаки – тепер вони стали господарями цих помешкань…

Під час служби Олександру Вікторовичу вручили Подяку. А 24 липня 1987 року він повернувся додому. Сумарна доля опромінення – 9,8 бер. Звичайно, радіація не пройшла безслідно для здоров’я – з`явилися головні болі, серцево-судинні захворювання.

Але життя продовжується – у Олександра Вікторовича чудова сім’я, яка завжди підтримає. Це, мабуть, і є найголовнішим щастям на землі. І тут хочеться лише сказати: здоров’я всім вам, герої наших часів, і заслуженої людської поваги та уваги з боку суспільства.

Тетяна КОЛЕСНІК.