Чорнобильське лихо... Радіація...Радіонукліди... Скільки тривоги внесли ці слова у життя радянських людей! Біда причаїлася скрізь невидимою чорною хворобою.
І хоч минуло вже з часу аварії 26 років, не заживає чорнобильська рана.
Аварія на Чорнобильській АЕС, смертоносне полум’я зловісної пожежі висвітило кожного, хто там працював і жив, виділило перших із перших. Вони, ризикуючи своїм життям, кинулися до реактора, аби своїми грудьми відвернути трагедію. Серед них був і борівчанин Худяков Микола Іванович. Зараз йому лише 63 роки, але, коли спілкувалася з ним, бачила, що його здоров’я зовсім слабке і виглядає він дещо старше свого віку. І це не дивно, адже під час ліквідації аварії на ЧАЕС отримав досить велику дозу опромінення, яка і по цей день випро-мінюється в його організмі. (Це щороку показує медичне обстеження).
Народився Микола Іванович на Борівщині, але доля склалася так, що жив у Харкові, працював на місцевій овочевій фабриці. І звідти ж його відправили на ЧАЕС. Це було на початку 1988 року.
Разом з іншими ліквідаторами приїхав у наметове містечко, яке було розташоване у полі під лісом десь за 4-
- Основною роботою там була дезактивація. Тож вже на 3-й день ми потрапили на територію станції, де щодня нам давали певний обсяг робіт, - розповідає Микола Іванович. – На шию нам вішали таку «таблетку», яка накопичувала у собі радіацію і наприкінці дня було видно, яку дозу опромінення ми отримали. Хоча більше 0,3 бери нам не писали. А скільки отримували - невідомо. Коли проїздили по території Прип’яті, було моторошно: ніби проїжджали по території пустелі – все навколо начебто вимерло. Дичавіла земля, хоча ще квітнули і родили сади. Та ніхто не споживав тих гірких плодів, ніхто не йшов до лісу за його цілющими дарами. Став край зоною, де атом людські долі обпалив.
О 5 годині ми просиналися, о 6-й сніданок – і на роботу.
Ми потрапили на ЧАЕС через півтора роки після аварії, тому вже наслухалися різних розмов і про підступну невидиму для ока радіацію, і про захворювання ліквідаторів. Тому, звичайно ж, нам усім було страшно. Але ми робили все необхідне для того, щоб зменшити радіоактивне випромінювання. Нам давали спеціальні розчини і ними мили все у приміщеннях станції. Хоча там були деякі будівлі, куди нам не дозволяли навіть заходити, така там велика радіація.
На територію станції ми заходили через побутове приміщення, де перевдягалися у спецодяг. Пам’ятаю випадок, коли після роботи йшли на обід і мені довелося тричі митися і перевдягатися, щоб дозиметр, встановлений на дверях столової, перестав зашкалювати.
А ще був випадок: чоловіки, які проводили дезактивацію зовні на території станції, знімали черговий пласт піску, попадали як підкошені, бо натрапили на таку велику радіацію, що відразу ж втратили свідомість. Добре, що їх помітили і забрали звідти.
Зрозуміло, що обсяг роботи по дезактивації великий, тому я був на ЧАЕС протягом 3,5 місяців. І 29 квітня повернувся додому.
Майже відразу ж відчув погіршення стану здоров’я, почав «стрибати» артеріальний тиск, звернувся до лікарів. У 1992 році отримав інвалідність, і лише наступного року моє захворювання пов’язали з перебуванням на ЧАЕС.
Дуже хочеться, щоб всі пам’ятали про ліквідаторів і їх потреби не лише у пам’ятні дні, адже здоров’я у нас, дійсно, зменшується з кожним днем.
Підготувала Олена КОЛЕСНІКОВА.
