Чорнобиль:  випробування для  сильних  духом  чоловіків

Серед усіх трагедій, які пережило людство, чорнобильська катастрофа не має аналогів за масштабами рукотворного забруднення екологічної сфери, негативного впливу на здоров’я, психіку людей, їхні соціальні, економічні і побутові умови життя.

Про цілковите подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не можна говорити навіть через багато років.

Перші три роки (1986-1989) були сповнені героїзму і консолідації всього суспільства навколо Чорнобильської трагедії. Ліквідація наслідків аварії на цьому етапі мало чим  відрізнялася від подолання наслідків ядерної війни. Регулярні війська і резервісти потрапили в умови, максимально наближені до бо-йових. Для запобігання поширення радіоактивності за межі зруйнованого реактора і майданчику ЧАЕС в надекстремальних умовах вступали в боротьбу з атомною трагедією десятки і сотні тисяч людей, які працювали в абсолютно непридатних з огляду на сьогоднішній день умовах праці. Їх усіх пізніше стали називати «ліквідаторами». 

Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їхнє  місце приїжджали інші.

Не за чутками знає весь драматизм Чорнобильської катастрофи один із її ліквідаторів з с. Гороховатка Грабар Микола Степанович, спокійне сімейне життя якого 17 вересня 1986 року перервала повістка з військкомату. Швидко пройшов цього дня медкомісію, а  наступного – як військовозобо-в’язаний вже прибув на збори, після них – автобусом до Харкова. Крім Миколи Степановича з району того дня поїхало ще 15 - 20 чоловік. І лише через два тижні  його дружина Наталія дізналася, що її чоловік на ліквідації в Чорнобилі.

Як розповів Грабар М.С. , з Харкова їх вже близько 70 чоловік відвезли до Чугуєва, звідти літаком до Білої Церкви. Там переодяглися у військову форму і поїхали до села Оране Іванівського району Київської області, де й розмістилися, так би мовити, на тимчасове проживання опановувати нову професію ліквідатора і місце роботи – зону відчуження навколо ЧАЕС. Кожного дня  займалися прибиранням радіоактивного графіту на даху 3-го реактору, куди привозили їх вже о 8 годині ранку. Працювали по черзі  по два чоловіки, видовбували графіт та накладали на ноші, якими внизу  займалися навантажувачі, вивозили радіоактивний бруд на так звані могильники. Перший раз знаходилися на даху по одній хвилині, а вже далі – по п’ять. Із захисного одягу була спеціальна накидка та щиток на очі, але, незважаючи на це, було дуже важко працювати та дихати тим повітрям, особливо в перший тиждень перебування в зоні ЧАЕС. Пекли очі, з’явився кашель, піднімалася висока температура. Ліквідатори, які  приїхали туди раніше, казали, що спочатку у всіх  будуть такі симптоми, та ліки не потрібні, не допоможуть, невдовзі звикаєш і все само собою зникає. Дійсно, так і було.

Робочий день тривав до 5 годин, після чого  машинами, які перевірялися  при виїзді з небезпечної зони на радіацію, їхали назад. І так кожного дня. Харчування  було поганим,  доводилося один шматочок масла ділити  на кількох чоловік,  перепустка в їдальню  - лише по спеціальних талонах.

Загалом Микола Степанович здійснив 38 виїздів на станцію, після чого повернувся додому. А тим часом  на батьківщині вже не раз телефонували дружині, щоб він за даними медкомісії терміново з’явився на повторну флю-орографію. Тож, хоча й залишалося чоловікові бути на ліквідації близько трьох днів,  не вагаючись ні хвилини, поїхав додому.

 У колгосп «Родина», де працював Грабар М.С., надійшов лист подяки в зв’язку з виконанням завдань по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де чоловік проявив сміливість, рішучість  та мужність.

З 1993 року Микола Степанович на пенсії, займається виноградарством. Має люблячу сім’ю, яка завжди допомагає та підтримує його в тяжку хвилину. Дружина  Грабар Наталія  вже 25 років працює медичною сестрою в АЗПСМ с. Гороховатка. Діти Олена та Олександр одружені, живуть та працюють у Харкові, а онучка Валерія навчається у 5 класі Гороховатської ЗОШ. У селі родину Миколи Степановича знають та поважають за щирість, доброту та  гостинність.

Ще одним з ліквідаторів, який у тяжкій обстановці якісно виконував необхідну роботу та показував при цьому високі професійні  навички, є Бондар Михайло Олександрович. Народився в 1956 році в с. Бахтин. У 14 років залишився без батьків, тож рано став дорослим та відповідальним. Після за-кінчення 8 класів Гороховатської ЗОШ навчався у Вовчанському сільськогосподарському технікумі механізації, електрифікації та автоматизації на електромеханіка. А в 1976 році пішов до лав Радянської армії. У 1978 р. повернувся та до 2007 р. працював у колгоспі «Родина». «Ці 29 років, - говорить Михайло Олександрович, - пролетіли, як один день». У 1981 році одружився з  Наталією, разом виховали трьох дітей: старший син Олександр вже 10 років працює вчителем у школі, а доньки Лілія та Оксана після закінчення Донбаського державного педагогічного університету  працюють та проживають у Харкові.

Коли Михайлу Олександровичу прийшла повістка з військкомату, вони з дружиною щойно переїхали до нового будинку в с. Гороховатка. Тож тяжко довелося обом. 25 грудня 1987 року о 5 годині ранку  чоловіка доставили до Білої Церкви, де переодягли у воєнну форму та зношені чоботи і разом з такими ж, як він –далі у с. Оране до ремонтного батальйону ремонтувати інженерну техніку.

- Проживали  ми в наметах із дощатим настилом по 30 чоловік на дво-ярусних ліжках, - згадує ті часи Михайло Бондар, - по 4-5 чоловік з самого ранку відвозили нас ремонтувати техніку, тільки починали – відразу викликали іншу бригаду, адже там не можна було перебувати більше 20 хвилин:  техніка була заражена. На обличчя одягали респіратори, дехто – марлеві пов’язки. Крім ремонту доводилося і сторожувати техніку на території, огороженій колючим дротом. Дуже тяжко було перебувати на ураженій ділянці, дихати радіаційним повітрям, багато людей не витримувало, навіть здійснювали самогубство, дехто лягав спати, а вранці вже не міг піднятися від радіації, особливо це стосувалося дозиметристів, які вимірювали рівень ра-діації».

Новий рік, Різдво… Для Михайла Олександровича та інших ліквідаторів це були звичайні дні, а не свята. До 8 березня виконував свій службовий обов`язок. Коли повернувся додому, був нагороджений значком  учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У 2007 році отримав посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Зараз чоловік - депутат Гороховатської сільської ради, нагороджений почесною грамотою за вагомий внесок у розвиток місцевого самоврядування в районі. Активно займається вирощуванням винограду, якого має 40 сортів,  та малини 16 сортів, малює генетичне дерево,  здавна має хобі фотографувати, в його доробку можна знайти безліч прекрасних фотографій на різну тематику - як сучасних, так і старовинних. 

 З наслідками небаченої досі техногенної катастрофи  довелося боротися     багатьом  самовідданим ліквідаторам. Всі вони трудилися в зоні особливого ризику, працювали, зовсім не усвідомлюючи того, що кожен день, прожитий там, – це, безперечно, подвиг.Тож  скільки б часу не минуло, вони  завжди будуть для нас обраними долею героями, тому що  вони  виконували свій обов’язок перед людьми і країною, не озираючись назад і не ховаючись за чиїсь спини, та завжди будуть за-слуговувати на  безмежну  щиру повагу.

Наталія ВАСИЛЕНКО.