Авторское, Общество

Безневинні діти – жертви голоду

Якось цього літа мав я розмову на політичні теми з колишнім борівським комуністом. Не буду називати його ім’я, прізвище. Свого часу був він у перших рядах Комуністичної партії України. Та чи то прокрався, чи ще щось трапилось (точно не скажу) – прогнали його з партії. Однак це зовсім на нього не вплинуло – «яким був, таким і  зостався» за переконаннями, комуністичним ортодоксом.

Поміж іншого йшлося у нас і про голодомор 1932-1933 років в Україні. Безапеляційно, цинічно, з піною на губах заперечував мій співрозмовник сам факт людомору: мовляв, просто тоді не вродило, а комуністи тільки те й робили, що піклувалися про селян та їхніх дітей, аби зменшити наслідки неврожаю. І не боявся гніву Господнього!

«А архіви хіба брешуть? А свідки? – питаю. «Брешуть! То все фальсифікації! І свідчення брехливі!» - з перекошеним від люті обличчям вигукнув один з тих, кого ще не так давно вважали «розумом, честю і совістю епохи».

Важко передати словами повноту мого гніву і обурення. Адже знав я не лише з відомої книги нашого земляка, історика-краєзнавця О.Я.Ісаєва про цю трагедію українського народу, а й зі спогадів мого рідного діда С.К.Нікітенка, якому було тоді  34 роки і також із свідчень моєї рідної тітки Є.О.Гомон – на той час чотирнадцятирічного підлітка. Розказувала  мені про ті часи і одна з моїх перших учительок Шийківської НСШ Н.О. Безименна, якій у 1933-му було всього п’ять років.   Який сенс, запитується, було їм мені брехати? А організатором того людомору, геноциду українського селянства був Йосип Сталін. То була помста за спротив колективізації.

Особливо боляче читати в книзі О.Я.Ісаєва, чути від свідків про страждання голодних дітей. Є дані, що з десяти маленьких беззахисних хлопчиків і дівчаток не виживали дев’ять. Неспроможні прогодувати своїх діток батьки відряджали їх з дому в надії, що, може, вони якось виживуть жебрацтвом і дрібними крадіжками.

Ось воістину апокаліптична картина, яка згідно з архівними документами і свідченнями тих, кому пощастило вижити, наводиться в кількох історичних дослідженнях голодомору 1932-1933рр.: «Маленький хлопчик, благаючи біля порога, крізь сльози, перед-смертним голосом: «Тітонько, візьміть мене до себе!.. Я вам буду дрова рубати, воду носити, корову пасти. А як виросту, я вас буду жа-літи як рідну матір… Візьміть, не проганяйте, я останній з сім’ї…» «Синок, у мене є свої дітки… їх теж нічим годувати… йди з Богом…». Перехоплює подих, стискається серце, коли перечитую вкотре ці рядки.

Ранньої весни 1933-го помер голодною смертю і мій родич Миколка (дядьком доводився), якому не виповнилося й року. Мати його, моя рідна бабуся А.М.Гомон, розповідала, що помер він від того, що в неї пропало молоко, оскільки протягом останнього місяця фактично нічого не їла окрім гнилих кормових буряків. Вона ж повідала мені, що ледь не втратила тоді розуму – мала лихий намір зарізати маленького Миколку і з’їсти. Такі жахливі випадки, за багатьма свідченнями, траплялися тоді нерідко. Батьки, які збожеволіли від голоду, вбивали і поїдали своїх малолітніх діток.

Яке ж треба мати серце-камінь, щоб заперечувати такі жахіття, як це робив мій співрозмовник! Після того я не захотів і бачити цього «захисника трудового народу»…

Не дивно, що все настійніше лунають вимоги заборони людиноненависницької ідеології, яка по своїй суті, за словами відомого київського філософа ХХ століття Миколи Бердяєва, є не що інше, як одна з форм фашизму.

Михайло Гомон.