Авторское, Общество

Схилімося в доземному поклоні!

СХИЛІМОСЯ В ДОЗЕМНОМУ ПОКЛОН1Споконвіку кожна українська сім’я старанно працювала на власній  землі, навіть тоді , коли її було небагато. Земля була основою життя. Виховуючи дітей, батьки прищеплювали любов до найсвятішого - до землі.

З організацією більшовиками колгоспів все змінилося. З болем і острахом вступали до них селяни. І заодно змушені були віддати туди коней, корів, здати свої плуги, борони. Тих, хто не хотів бути колгоспником, суворо карали. Кожна осінь приносила  селянам лише розчарування. Влада вимагала від колгоспників все більше хліба, молока, м’яса. Навіть те, що залишалося на посів, змушували здавати.

Пам’ятаю з розповідей бабусі Варвари, яка ледь вижила у селі Бугаївка (тоді Савинського, нині Ізюмського району) з чоловіком та п’ятьма дітьми у ту трагічну осінь-зиму 1932-1933 років. Як вона говорила, літо не віщувало великої біди. Адже врожай виростили не гірший ніж у попередні роки. Здали державі продподаток, але раптом оголосили другий , а потім і третій.

Восени 1932 року прибули в село два уповноважених деспоти. Почали організовувати бригади по викачці хліба, до яких вступали місцеві запроданці. Забирали все до нитки… Всі боялись, десь  безслідно зникали (мабуть, непокірні) односельці. Було лихо та не було вже сліз. Через нестачу харчів взимку доводилося їсти бур’ян. Виривали з-під снігу коріння грициків і гризли, варили кормовий буряк, іноді «ласували» оладками з розтертої полови та лободи. Часто затуманювалася свідомість. Не було бажання щось робити, хотілося тільки їсти. Але треба було «дотягти» до тепла, зберегти дітей. Весною «ласували» молоденькими стовбурами молочаю, «курячими стегенцями» ( це так траву одну називали, вона мала солодке соковите стебло), квітами білої акації, молоденькими зернятками «калачиків». Моя мама була наймолодшою в сім’ї, тоді їй виповнилось лише три роки, але навіть для неї ця їжа була рятівною.

Та не встигла родина оговтатися від голодомору, як в країну прийшло інше лихо. У 1937 році комуністична диктатура розпочинає політичні репресії. Цей пе-ріод закарбувався в пам’яті людей як символ системи масових вбивств, організованих і проведених державою. Це були роки державного терору, який тривав не одне десятиліття, а його носієм виступала більшовицька держава.

1937 р. був роком безпрецедентних, запланованих «спеціальних операцій». Вся кампанія регламентувалася таємними документами політичного керівництва СРСР та НКВС, котрі обумовлювали терміни їх проведення, категорії населення, що підпадали під «чистки», а також «квоти» — заплановану кількість арештів і страт для кожного регіону.

Так, сумнозвісний оперативний наказ наркома НКВС М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р. визначив 7 ключових областей України, в  яких загалом слід було репресувати 28300 осіб. Під вир репресій потрапили тисячі людей, починаючи від робітників і селян, і закінчуючи вчителями, вченими, митцями. Не минула лиха доля і сім’ю бабусі.

…Стояла непроглядна ніч. За вікном розмірено шумів дрібний осінній дощ. Та раптом хтось настирливо, з усієї сили почав стукати відразу у всі вікна, двері. Від переляку прокинулись діти. А дідусь, Фома Якович, відразу все зрозумів: прийшли за ним. Адже напередодні, так же вночі, вже стукали не в одну оселю, після чого безслідно зникали господарі.

І він не помилився. Не встиг відкрити двері, як його взяли під руки кремезні чоловіки у чорних шкіряних плащах і повели за хвіртку. Ви-бігши на подвір’я, бабуся плакала, кричала, що це не справедливо, що п’ятьох дітей позбавляють тата. Проте її ніхто не слухав. А один, до речі, добре знайомий односелець сказав:

- твій Фома – ворог народу. І хутко зник разом з непроханими нічними гостями.

Після того бабуся вже ніколи не побачила чоловіка, а діти тата.

Його підло, як і багатьох інших таких же невинних селян, розстріляли за рішенням так званої «особливої трійки», яка діяла в Харківській області згідно наказу наркома НКВС. Вона складалася із тодішніх начальника обласного управління НКВС, секретаря обкому партії і прокурора. Їх прізвищ бабуся не запам’ятала. А от того, добре знайомого односельця на ім’я Кузьма, знала навіть я. Це він був одним з прихвоснів НКВС, на фронті не воював, але був таємним посібником німців  у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Цей служака навіть зумів уникнути покарання від влади після перемоги. Проте кажуть, що помирав він у страшенних муках, мабуть, розплачувався за загублені за його сприяння людські життя, страждання їхніх рідних.

Стерпіти бабусі, моїй мамі та дядям і тіткам довелося багато. Після того, як репресували дідуся, на них надовго поставили клеймо «сім’я ворога народу». Стежили за кожним кроком, зустрічали з роботи, витрушували кишені (чи, бувало, не схована там якась зернина). Було заборонено виїжджати з села, поставлено хрест на вищій освіті.

І лише 24 серпня 1956 року бабусі прийшла довідка Військового Трибуналу Київського Військового Округу, в якій повідомляється: «Справа по звинуваченню гр. Лісничого Фоми Яковича, 1890 року народження, переглянута Військовим Трибуналом Київського Військового Округу 21 серпня 1956 року. Постанова «особливої трійки» по Харківській області від 10 квітня 1938 року стосовно Лісничого Фоми Яковича відмінена і справа по ньому з-за відсутності в його діях злочину припинена».

Ось  така, канцелярська суха довідка, без вибачень, без приїзду до вдови, навіть без повідомлення про розстріл, про місце поховання. Бабуся говорила, спасибі й за це. Хоч клеймо «сім’ї ворогів народу зняли». А сльози – вони давно вже виплакані…

Тільки й сьогодні стогне від трупів українська земля, від кісток, похованих без трун, від зойків закопаних напівживих. Тож схилімося в скорботному доземному поклоні  перед пам’яттю  жертв. Впишемо їх імена в історію пам’яті. Бо пам’ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни.

Любов Мухіна.