6 грудня — День збройних сил України

6 грудняГерої серед нас

Кіборги – так прозвали наших українських військових, справжніх героїв, які вже шість місяців поспіль захищають стратегічно важливий об’єкт Донбасу – Донецький аеропорт та підступи до нього. Про їх сміливість і мужність складають легенди, щоденно розповідають телеканали, пишуть блогери. Та мало хто з борівчан знає, що там, у самісінькому пеклі військових дій, під постійними обстрілами ворожої артилерії протистоїть ворогам, стоїть на захисті нашого миру і спокою наш земляк, випускник Борівської ЗОШ №1, 25-річний хлопець на ім’я Руслан.

Нещодавно Руслан приїжджав у відпустку на свою малу батьківщину. Як тільки учні і вчителі Борівської школи дізналися, що він у Боровій, одразу ж запросили його до себе в гості. Багато чого хотілося дізнатися, почути з перших вуст. І багато в чому хотілось допомогти, підтримати наших захисників. Час очікування не марнували: купили для Руслана зимову військову форму, нав’язали теплих носків для нього та його побратимів, принесли з дому шапки, світери, інші теплі речі, які допоможуть захисникам зігрітися в зимові дні, зібрали аптечку медикаментів. Крім цього кожен клас окремо готував презенти в зону АТО: консерви, тушонку, сало, цукерки, бублики... І звичайно ж – малюнки, які покликані зігріти серця воїнів і підтримати їх в найскладніших ситуаціях на полі бою. Гостя чекали з хвилюванням і нетерпінням, а зустрічали гучними оплесками, як і належить зустрічати справжніх героїв.

Довгоочікувана зустріч відбулася у кабінеті фізики. Руслан розповів, чим займався після закінчення школи, як потрапив у зону АТО, в яких умовах і з ким доводиться воювати… Та про все по-порядку.

Мирне життя

Після школи Руслан закінчив Слов’янський коледж Національного авіаційного університету за спеціальністю технічне обслуговування засобів механізації і автоматизації в аеропортах. В 2012 році почав працювати в Донецькому аеропорту авіатехніком і навіть уявити собі не міг, що через 2 роки його місце роботи перетвориться на поле бою, а в руках замість інструментів доведеться тримати зброю.

Армія

- Коли почалась АТО і в країні оголосили першу хвилю мобілізації, одразу ж вирішив, що треба йти захищати Батьківщину, - розповідає Руслан. Адже якщо не я, то хто?  Тим більше, що першим під окупацію терористів потрапило місто, де я навчався і жив певний час. Там і зараз живуть мої родичі. Чекав на повістку з військкомату, та її все не приносили. Коли ж розпочалися бої за Донецький аеропорт, зрозумів, що далі чекати вже нікуди. Я повинен бути там. В серпні, так і не дочекавшись повістки, сам пішов до військкомату і записався добровольцем.  Після місяця навчань був направлений в зону АТО як водій мінометного розрахунку.

Війна

З жовтня місяця Руслан ніс службу в селищі Піски під Донецьком. Головна задача наших військових там – тримати під контролем дорогу на аеропорт, адже це єдиний шлях туди, підконтрольний нашій армії. По ньому здійснюється підвіз продуктів, води, вивезення поранених, ротація.

- Ми прикриваємо хлопців, які знаходяться в терміналах, - пояснює воїн. - Без нашої допомоги вони не протримались би і дня і одразу були б заблоковані. Я б дуже хотів потрапити туди, до них, адже знаю там всі ходи і виходи, але, на жаль, поки що це неможливо. Бої ведуться постійно з обох боків. Це справжня війна артилерій. Нас обстрілюють з градів, мінометів, самохідних установок. Коли чується свист міномету, є 3-4 секунди щоб сховатися. Ми стріляємо у відповідь по вогневих позиціях ворога. Тримаємо свої позиції, але не наступаємо. Командування не йде на радикальні міри по зачистці окупованих територій.

Ворог

Проти нас воюють явно не місцеві жителі, а професіонали військової справи – найманці, російські військові, кадирівці. Точність їх розрахунків і вміння користуватися різними видами складної зброї не залишають сумнівів. Удари наносяться ідеально по наших позиціях. Вони не гребують нічим в цьому протистоянні, йдуть на перемир’я і самі ж порушують його.  Виманюють наших військових обманом з укриттів, а потім обстрілюють. Для цього використовують беззахисних тварин. Прив’язують, наприклад, за лапку кошеня, випускають в наш бік, воно нявчить, проситься, хтось з хлопців не витримує, йде за ним, і одразу ж потрапляє під обстріл. В нас вже є два бойові коти – Атос і Савушка, - хвалиться Руслан. Було б набагато легше воювати, якби кордон з Росією був закритий. Після того, як наші сили підірвали склад боєприпасів у Донецьку, бойовики одразу ж попросили перемир’я. Кілька днів панувала тиша. Як тільки пройшов гуманітарний конвой з Росії – відновилися обстріли. Зрозуміло, який це «гуманітарний» вантаж...

Побратими

Пліч о пліч з нами воюють, допомагають захищати наші землі від ворога хлопці з Правого сектора. Вони дуже допомагають нам, хоча тримаються, можна сказати на одному патріотизмі. В них на 10 чоловік 3 автомати, вони не отримують ні зарплати, ні звання учасників бойових дій. Вони воюють не за владу, не за президента, не за прем’єра. Кожного дня, ризикуючи власним життям, вони захищають свою країну, свою землю, свій народ. В перший же день нашого прибуття на місце служби було поранено 2-х побратимів. Одному з них уламок снаряду потрапив під руку, під бронежилет і зупинився біля серця. Ми всі там для того, щоб ті жахіття, які зараз відбуваються на Донбасі, ніколи не наблизилися до наших рідних, до наших домівок... Якщо ми підемо звідти, завтра ця війна прийде в наш дім. Коли я вперше зайшов там в будівлю напівзруйнованої Піщанської школи, стало моторошно. На стінах ще висять фотографії дітей, залишені дитячі речі, підручники, якісь іграшки...

Зовсім недавно тут було життя. Та прийшла війна. Прийшла смерть. В той момент я остаточно зрозумів, що ладен покласти життя, аби тільки не допустити війну в мою рідну школу. А взагалі дуже важко знаходитися весь час під обстрілами. Нерви здають. Нам дозволили їздити додому у відпустку по 4 чоловіки, але добиратися треба власним ходом. Цього разу батальон «Донбас» допоміг нам виїхати до Червоноармійська разом з пораненими, а далі ми вже самі, на попутках. Відвезли поранених в госпіталь у Харкові і додому. Існує обов’язкова умова -якщо хтось не повернеться, більше нікого не відпустять.

Волонтери

Дуже здорово нас підтримують волонтери. Ризикуючи життям, на власних автомобілях пос-тійно підвозять нам теплі речі, харчі, допомагають з медикаментами. Нас, військових ЗСУ, держава хоч і не балує, але все ж забезпечує засобами захисту, зброєю, сухпайками та ін., в той час як хлопці з Правого сектору повністю залежать від волонтерів, без них вони просто не вижили б. Всі бригади завжди діляться між собою всім, що мають, адже воїнське братство ніхто не відміняв, - посміхається Руслан.

Місцеве населення

З 2-3 тисяч місцевого населення в Пісках залишилося чоловік 20-30. В основному пенсіонери, які не мають змоги виїхати. Вони залишилися зовсім без засобів для існування, та ще й під постійними обстрілами. Одного разу ми їхали селищем і зустріли літнього чоловіка, який йшов вулицею і весь аж трусився від голоду і страху. Ми дали йому харчі, які мали з собою – мівіну, консерви. Підвезли додому. Потім ще возили йому сухпайки, крупи та інші продукти. Взагалі ми допомагаємо місцевому населенню, якщо знаємо, що хтось голодує, потребує нашої допомоги.

Героям слава!

Руслан ще багато розповідав про солдатські будні, про особливості патронів і мінометних установок... Показував уламки снарядів, які розриваються над їх головами і несуть собою смертельну загрозу. Діти і вчителі зі сльозами на очах дякували йому за мужність і патріотизм, за мир і спокій в наших оселях, за те, що він вчасно зрозумів, що на його рідну землю в будь-який момент може прийти війна. Що земля, яку ми всі так любимо, може горіти у вогні від граду, що будь-хто з нас може опинитися без даху над головою, що друзі можуть стати зовсім не друзями, а візьмуть в руки зброю і піде брат на брата. Чому? Та тому що ніхто ніколи без бою свої території не віддає, за землю завжди б’ються. І неважливо хто до цього призвів, і не важливо з якої причини     танки можуть увійти на нашу землю. Важливо тільки одне - війна вже зовсім близько, біля наших будинків, біля наших родин, на нашій Батьківщині, в наших душах. Ми всі боїмося, щоб війна не прийшла в нашу оселю. Ми всі хочемо, щоб кордон Борівського району ніколи не перейшли чужі танки, гради і важка артилерія. Руслан вирішив, що війну він повинен зупинити за межами свого рідного селища, не допустити, щоб його рідна земля горіла, а його земляки бачили і чули війну у себе в дворі. І він пішов захищати свій дім, свою землю, свою Батьківщину. Наші військові тримають  позиції, а значить Дніпропетровськ ще не у війні, Маріуполь не в оточенні, на Донецький аеродром не можуть приземлитися російські літаки, а все разом це означає, що війна на розповзлася далі до кордону Харківської області, а значить і до Борової. А ми всі і далі можемо ходити в школу, на роботу, гуляти весілля і дні народження... Але найголовніше, що наші діти не чують вибухів, нам не доводитися бігти від снарядів у пошуках притулку, переселятися в інше місто, кидати свої квартири, дачі, гаражі, голодувати без пенсій і зарплати. Борова не стала Луганськом, Донецьком і будь-яким іншим окупованим містом, позбавленим всіх благ цивілізації, натомість отримавши триколор і незрозуміло ким обраного градоначальника-росіянина (Безлера, Гіркіна, Моторолу).  За все це спасибі Руслану і його побратимам, нашим захисникам, справжнім героям, кращим синам українського народу. Хай береже їх Господь. Героям слава!

Оксана Дудник.

 


Новости Украины - trudovaslava.info

 
 

Еще из этой рубрики:

Здесь вы можете написать комментарий к записи "6 грудня — День збройних сил України"

* Текст комментария
* Обязательные для заполнения поля


Архивы
Наша статистика
Яндекс.Метрика
Читать нас
Связаться с нами