Рівний серед рівних
3 грудня українське суспільство разом зі світовим співтовариством відзначає Міжнародний день інвалідів. На сьогодні для України проблема захисту інвалідів набуває значення у зв’язку з постійним зростанням їх частки серед населення держави. За останні десять років чисельність осіб з особливими потребами в Україні перейшла 18-відсотковий рубіж.
Прогресивне людство, відзначаючи щороку третього грудня Міжнародний день інвалідів, засвідчує цим, що громадяни з обмеженими фізичними можливостями потребують особливої уваги, що для них мають бути створені такі умови, які дозволяють відчувати себе рівними серед рівних. Адже ставлення до інвалідів визначає ступінь цивілізованості суспільства.
Дуже боляче усвідомлювати, що є серед нас багато діток, які позбавлені з самого малечку безтурботного дитинства. Але й дорослі, які зіткнулися з проблемою обмеження своїх фізичних можливостей, почувають себе вкрай важко. Тому наша місія на цій землі – проявляти милосердя, співчуття та допомогу таким людям.
Яків Наумович Приходченко став інвалідом під час Великої Вітчизняної війни заради нашого з вами спокою. Народився він у с. Калинове 23 жовтня 1927 року. Батьки його були колгоспниками, тяжко працювали, аби прогодувати свою багатодітну родину. Маленький Яків з дитинства привчився до важкої селянської праці (що в подальшому допомогло йому не впасти у відчай, а плідно працювати, коли він втратив зір). Ходив до Калинівської школи, як і більшість його однолітків. Та згодом почалася війна. У 1943 році, коли Якову виповнилося 16 років, на території Борівщини було сформовано військовий загін, який займався ліквідацією небезпечних залишків війни – вибухових снарядів та пристроїв. Молодого хлопця направили виконувати це важке завдання. Він разом з іншими такими ж юнаками знаходив та знешкоджував смертоносну зброю. Одного разу, коли вантажили на бричку снаряди, стався вибух…Це занурило 16-річного юнака у пітьму назавжди – він повністю втратив зір, отримавши при цьому інвалідність на все життя. У військових документах, які видали Якову Наумовичу, зазначено: «2 травня 1943 року отримав повне ураження органів зору. Знятий з військового обліку». Сухі слова, але про яку трагедію вони свідчать! Та не скорився долі цей мужній чоловік. Він все своє подальше життя працював. Спочатку був черговим на телефонній лінії, але недовго. Потім до самої пенсії працював в Українському товаристві сліпих від м. Ізюма. Його завданням було клеїти спеціальні конвертики для лінз. За свою самовіддану працю він отримав медаль «Ветеран праці». Також Якова Наумовича було нагороджено орденом «За мужність ІІІ ступеня», ювілейними медалями.
Та цей чоловік і вдома не сидів склавши руки. Своїми натрудженими пальцями, які відтепер стали слугувати йому замість очей, він створював речі, які дивують майстерністю – це дерев’яні рамочки для фото, власноруч виготовлені та оздоблені різьбою меблі, навіть щітки для одягу. А ще вражає його надзвичайний талант – гра на баяні, акордеоні, гармошці. Односельці називали Якова Наумовича «Сліпим Музикою» і запрошували на всі важливі події – весілля чи проводи в армію…
Життя нагородило цього чоловіка чудовою жінкою – Вірою Олександрівною, з якою вони побралися у 1949 році. Дружина була „бойової” вдачі - за принциповість, порядність її було обрано депутатом Куп’янської районної ради. Все життя працювала вона в колгоспі. У подружжя народилося двоє синів – Микола і Михайло. Хлопці виросли гідними свого батька, вірними помічниками та добрими господарями. Але життя завдало нестерпного болю Вірі Олександрівні – під час роботи стався нещасний випадок, і вона втратила руку. Тож доглядати за своїми батьками випало на долю меншого сина Михайла та його сім’ї.
Любляча дружина вже пішла з життя. Зараз Яків Наумович живе спогадами про свою молодість, яка хоч і була тяжкою, але насиченою енергією життя.
Приклад життєвого шляху цієї людини свідчить про те, що мужність і воля допомагають здолати найтяжчі обставини. Тож бажаємо Якову Наумовичу, всім ветеранам Великої Вітчизняної війни та людям з обмеженими фізичними можливостями міцного здоров’я, уваги та пошани з боку оточуючих. Допоки сонце світить з висоти, щебечуть птахи, зацвітають квіти, ми Вам життям бажаєм твердо йти, і дням грядущим від душі радіти!
Тетяна КОЛЕСНІК.
