Наслідки Голодомору

Голодомор для українців став ніби страшною межею. Життя розпалося на те, що було до нього, й на те, що після. Він перевернув усе: плин життя, стосунки, звичаї, світосприймання. Ось саме після 33-го й захиріли наші квітучі приоскільські села. Стали „неперспективними”.

Взагалі після тієї голодовки багато чого змінилося в наших селах. Так, майже перестали ткати, вишивати, плести, не стали шити чудові чоботи і кожухи. Не стало чути й пісень вечірніх, дівочих та парубоцьких.

З болем розповідали мені старожили: „Як радісно було до голоду! Які сади були, солов’ї щебетали. Повирубували, нічим було топити, нічим було налог платити за кожну яблуньку. Роками росло, а знищили вмить. І солов’їв не чути, не чути співу дівочого. Які вечори були, коло дворів гуляли, на колодках співали, на кожній вулиці був свій кущ дівчат, двори були густі, вікна були малесенькі, зате веселі. Тепер це – як уві сні сниться. Відспівали дівчата, солов’ї в наших садах перестали щебетати. Відтоді й дотепер”.

Наслідки відчувалися в повсякденному житті. Замість активного, сумлінного хлібороба на зміну прийшли пустослови, напористі горлопани, прикажчики-бригадири та „липові” стахановці. Земля, поле стали для колгоспника чужими, праця – бездуховною. Між односельцями, навіть близькими, рідними, не стало тієї теплоти, дружби, довіри в стосунках.

Серед селянства з’явилися настрої утриманства, у психології певної частини сільського населення зароджувалося зневажливе, байдуже ставлення до господарювання. Не отримуючи платні, а лише міфічні трудодні, колгоспники втрачали будь-який інтерес до колгоспної роботи, змушені були працювати з-під палки.

До суспільного майна селяни ставилися не як до власного, а як до нічийного. Терор голодом із селянина-власника творив людину безвільну, бездумну, безініціативну, упокорену страхом. Виснажлива й безплатна праця видавалася за трудовий героїзм, а жертовність і політична лояльність до режиму – за справжній патріотизм.

Як відомо від учених, страх голоду генетично зберігається сім поколінь. Передусім це породження моральної податливості, масового терпіння та примирення зі своєю долею. Тобто, жертвами Голодомору є не тільки наші прадіди, а й ми, сьогоднішні їхні правнуки.

Відбулося розселянення, тобто втрата селянина-універсала, який правив за господаря, економіста, агронома, організатора виробництва, продавця, носія духовної культури нації. Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам’ять нації, оскільки повмирали батьки, що не встигли передати досвіду від свого діда-прадіда. Знищений був хлібороб, його феноменальне працелюбство, життєдайна любов до землі. Саме після голоду стали тікати з села в місто.

У могилу зійшли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні господарі, яким наліплювали ярлик „куркульських саботажників”. Відходили в небуття сільські майстри й винахідники, яких ніколи не бракувало в Україні й серед яких було багато щедро обдарованих природою людей.

Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, все, що мислило, опиралося насильству, протестувало, шукало правду, – все це комуністами нещадно винищувалося з корінням, і осиротілі діти, приречені до голодної смерті, не могли понести далі науку своїх батьків. Кажуть: голодна смерть не вибирала своїх жертв. Ні, таки вибирала!

Голод забрав кращих з нашого народу. Тих, хто за шмат насущного не стежив і не доносив на брата, хто не пішов виривати останній окраєць з голодних дитячих ротів, хто не вмів торгувати святинями, спекулювати, красти, вбивати, щоб вижити самому.

Було винищено селянську еліту, здібних та ініціативних виробників-власників, носіїв справжньої української ментальності, підірвано існування однієї з найдавніших та найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій.

Життєвий простір, вивільнений цими людьми, що складали цвіт української нації, негайно заповнювали радянські активісти. З голоду вони не вмирали... Ця підохочувана владою армада, куди стягалось чимало сільських ледарів, п’яниць, приваблених можливістю не трудитись, а командувати у колгоспах, ця засліплена своєю всевладністю злая сила не тільки напинала на себе кожухи, відібрані в розкуркулених сусідів, і вселялася в міцні хати, господарі яких гинули в Сибіру й на Соловках. Вони ще й енергійно запосідали командні висоти в суціль сколективізованому селі й уже диктували односельцям свою мораль, свою волю й свій інтелектуальний рівень, для переконливості почепивши до ременя револьвер...

Воістину перевернувся світ українського села: хто був нічим – став усім, хто був господарем – лежав у могилі. Вершилася злочинна селекція, хворі клітини пожирали здорові... Обривався вічний живий ланцюг поколінь; українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав.

Злочинні дії комуністичного режиму спричинили зміну соціального складу села. Був цілковито знищений заможний прошарок населення, постраждало багато селян середнього достатку, сформувалося зовні однорідне соціальне середовище – колгоспне селянство.

З’явився новий тип сільського працівника – колгоспник, з усіма притаманними йому особливостями. На вершині ієрархії колгоспного села безроздільно панували працівники адміністративно-управлінського апарату: голова колгоспу та його заступники, парторг, бригадири, завфермами, карначі (караульні начальники), комірники, рахівник та інші працівники обліку.

Після голоду різко поменшало гідності, більше стало покірливості, навіть запобігливості, бо голод – засіб упокорення населення. Було не тільки знищено мільйони людей і розтоптано гідність трудівника. Той, хто лишився жити, був убитий морально. Після 33-го ті, хто вижив, усі кричали: „Сталін, батько ти наш рідний!” Згодні були на все, тільки щоб не мерти з голоду. Змалку привчали чинити доноси, переступати через трупи, інколи й своїх рідних людей.

Хлібороба голод змінив внутрішньо, психічно, змінив його не тільки моральність, а й національний менталітет. Люди, які їли людське м’ясо, своїх дітей чи хоча б чули й бачили, як це робили їхні односельці, змінили свою поведінку, психіку, мислення в бік дикості.

„Якби був живим Сталін, ми б і сьогодні не мали пенсії”, – не раз чув від старих людей, бо, працюючи в колгоспі, селянин до 60-х рр. не мав ні відпустки, ні 8-годинного робочого дня, ні пенсії, ні оплати по хворобі, ні профспілки. Та, чесно кажучи, реально не мав він усього цього й пізніше, аж до 80-х років.

Рівень життя в радянських колгоспах залишався аж до 70-х рр. злиденним. Засмальцьована ватяна кухвайка та стоптані чоботи-кирзаки стали надовго притаманною ознакою кожної колгоспної людини.

...Зрадництво, холуйство, підлість, ненависть. Ненависть була настільки великою, що дожила досьогодні в душах, а часто й ділах уже правнуків. Комуністи відкинули наш народ на 30 тисяч років назад, відродивши людожерство, канібалізм. Виростало покоління покірних, і вони плодили подібних собі. Комуністичний режим знищив найдавнішу в світі хліборобську цивілізацію, чого не змогли зробити ні кочові навали зі Сходу: монголи, татари, –  ні 250-річна колонізаторська політика царської Москви.

До почуттів та „традицій”, які запанували в колгоспному селі, історики додають: озлобленість, заздрість, обмеженість інтересів, пиятику, матерщину, неробство, підлабузництво, пристосуванство, лицемірство, обдурювання, продажність, уміння пригостити начальство, рабську перед ним покірливість. Зазначимо, що катюга Сталін охарактеризував цей духовний бруд як „революцію свідомості у психології людей”.

Вдалося розколоти населення картковою системою для городян. Не було від них підтримки селянству, солідарності. Саме з того часу – комплекс вищості, зверхності міського мешканця над сільським. З тих часів і нестримний потяг селянина в місто – там з голоду не помреш.

Практично було знищене традиційне українське село з його багатими народними традиціями, духовністю, морально-етичними засадами співжиття. Родинні обряди, що передавалися споконвіку й слугували своєрідним ланцюгом між поколіннями, були здеформованими й почасти повністю зруйнованими. Негативне ставлення до народної культурної спадщини підірвало основи буття української нації. Духовне та моральне здоров’я українського народу було понівечене, залишилися глибокі соціальні та психічні рани, які відчуваються й досі у нашому постгеноцидному суспільстві.

Проте найстрашніші наслідки голодомору – це те, що діється сьогодні в Україні. Вони не подолані. Це – людська озлобленість, і перш за все до себе. Цілковита недовіра до всього й до всіх. Зневага до праці – що може бути неприродніше для українського селянина? Нарешті, моральне звиродніння, пияцтво, крадіжки – все це почалося тоді, коли селянина позбавлено власності, а відтак і якоїсь людської природної волі. Тоді впали віковічні заповіді, почався занепад мови, культури. Все це треба долати.

Лесь Ісаїв