Авторское, Общество

22 листопада – день пам’яті жертв голодомору

Борівщина в боротьбі проти Голодомору

Голодомор – кривавий  злочин Росії

голодомор1Загальновідомо, що найкривавішими злочинцями людства російсько-комуністичними душогубами проти українців були розв’язані три неоголошені Голодні війни: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Зараз ці підступні російські війни всеохопного вигублювання українства офіційно у всьому світі називають українськими Голодоморами. Нам досі приховано нав’язують, начебто цей мор від голоду стався через якісь малоз’ясовані обставини чи кепський тодішній клімат, а не спеціально організований безжалісними ро-сійськими окупантами.

Як це не парадоксально, але за дві страхітливі Світові війни українці зазнали в багато разів менших жертв, ніж під час вищезазначених Голодних воєн, таємно проведених «братньою» Росією проти України. За всю історію Європи жоден її народ не зазнавав подібної жахливої трагедії.

Мені вдалося встановити за архівними документами відомості про більше ніж трьох тисяч українців Борівщини, загиблих від Голодомору 33-го. І це жертви всього за один рік. Зрозуміло, далеко не всі. За моїми обережними підрахунками, тоді мученицькою смертю загинуло в нашому районі більше 9 тисяч чоловік. Усі винятково українці. Більшість з них – це малолітні діти!

Для порівняння, зараз у Борівському районі мешкає 17 211 чол., а напередодні Голодомору тут було до 50 тисяч жителів. Запитайте сьогоднішніх комуністів: «Де поділися десятки тисяч українців Бо-рівщини?! За що вони були люто знищені їхніми кривавими попередниками?»

Правда проти   брехні

Правду про Голодомор всіляко намагаються приховати й сьогодні. Одну брехню заміняють іншою. Та найпідлішим наклепом на українську націю вважаю облудні патякання псевдоісториків штибу сьогоднішнього академіка, колишнього міністра освіти Табачника, які нахабно заявляють, що українці самі винні в Голодоморі, бо були вкрай пасивними, не чинили жодного опору комуно-садистам, місцевим покидькам-активістам і волоцюгам-комсомольцям, а навпаки, масово їх підтримали та залюбки співпрацювали зі злочинним радянським режимом.

Реальні події вперто свідчать про абсолютно протилежне: українці під час тих трагічних років, зокрема й на Борівщині, щиро ненавиділи радянське панування й російсько-комуністичних окупантів та вперто й самовіддано вели з ними запеклу боротьбу не на життя, а на смерть. Навіть під час Великого Голоду!..

Я історик і тому буду говорити мовою фактів. Винятково достовірних фактів! Їх я віднайшов у раніше засекречених архівах радянських спецслужб. Більш докладно про події 1928-1933 рр. у нашому районі з конкретними посиланнями на архівні джерела можна прочитати в моїй монографії «Борівщина в роки людомору» (Х., 2008 р., 495 стр.), яка є в кожній сільській та шкільній бібліотеці Борівщини.

Настрої селянства Борівщини напередодні Голодомору

Сільські сексоти (секретні сотрудники радянських спецслужб) таємно повідомляли в центр, що на загальних зборах хутора Михайлівка селяни обурено заявляли: «Радвлада нас душить. До яких це пір буде? Не встигли заплатити податок, як уже треба платити самообкладання. Щоб звільнитися від рад-влади, нам потрібно орга-нізувати зелені банди. Хай я загину, та сини мої помстяться за мене».

У сусідньому селі відкрито говорили: «Москва обдирає Україну. Понаїхали сюди кацапи і душать хохлів. Та мужик терпить до часу, а якщо повстання, то відразу своє життя покращить. Комуністів же пора гнати, вони живуть добре, одіті й обуті, а селянин ходе босий і голий”.

Начальник Ізюмської окружної міліції (Борівщина тоді належала до Ізюмського округу) в жовтні 1929 р. письмово скаржиться в окрвиконком, що „з кожнем днем зростає на селі кількість терористичних актів на активістів, зокрема замахи на вбивство та підпали”.

голодомор2Ставлення до радянського режиму та комуністів у селянства й у інших прошарків населення було не просто негативне, а відверто вороже, і чим далі, тим більше погіршувалось. Це яскраво видно з чисельних висловлювань, зафіксованих спецслужбами: „Усе селянство налаштовано страшно проти комуністів. Хай тільки каша завариться, а тут парубки знайдуться. А селянству тільки цього й треба. Я сам теж піду, мені життя не жаль, і я сподіваюсь, поки свою голову покладу, не один десяток розбити. Податками людей ріжуть, хліб грабують, але нічого, скоро  терпець урветься”.

Селянин комсомольцям: „Збирайтесь у колгосп – нам буде легше рубати вас гуртом. Гади ви, прийде час, що я вас буду по одному кришити на капусту”. Жінка: „Як би хоч на три дні перемінилась власть, я б зубами комуністів рвала”.

Антирадянські листівки були однією з чисельних форм спротиву селянства комуністичному режиму. У спецзведенні від 7 червня 1929 р. Ізюмське ДПУ (Державне Політичне Управління – спецслужба, наступниця ВЧК, пізніше перейменована в КГБ) з тривогою повідомляє: „Отмечается рост активности антисоветских элементов, находящее отражение не только в увеличении случаев устного выражения антисоветских взглядов, но и в рукописных листовках и в анонимных письмах в редакцию местной газеты. …На телеграфном столбе появлялись написанные маленькие листочки в 10 строк в стихах под заголовком «Знов кайдани» следующего содержания: «Чи чуєш, селянство, що панські кайдани комуна на вас закидає. Бросай свою працю, в похід собирайся й невпинно до бою готуйся, поки ще комуна у вас не зідрала останньої шкури тонкої”. Распространяются и национальные песни:

«Згасне пожежа, згинуть тирани,

Зломиться штик москаля.

Рідна Вкраїна нам матір’ю стане –

Всіх нагодує вона.

Хай нас саджають, рубають, вбивають,

Всіх нас ніколи вони не поб’ють.

Ті, що за землю, за волю страждають,

Смертю життя нам дають”.

Бажання війни як засобу звільнення від комуністичного ярма та скорішого повалення радянської влади було дуже поширеним серед широких мас населення Борівщини. Ці настрої були, безумовно, відомі й Ізюмському ДПУ: „Нами зафиксированы много случаев антисоветских толков середнячества и открытых выступлений, в которых высказывалась ярая вражда к Советской власти и Партии, упадничество, желание войны”.

голодомор3Селянин прагматично міркував: „Неправильно все робиться. З одного боку, війни не хочеться, а з іншого – війна б не помішала”, бо „селяни чекають війни, тільки що – так і буде повстання”.

„Хоч би скоріше війна, щоб перемінилася влада, а то при цих правителях загинемо”.

„Ех, коли б скоріше війна. Чекаю не дочекаюсь. Ось тоді можна буде показати декому, де раки зимують”.

„Хоча б скоріше війна, то я б декому показав, як служити совєтській власті. Хоча б мене і вбили, та і я б чоловік 20 уложив”, - заявляв бідняк Дубинський з Бугаївки..

„Селяни невдоволені хлібозаготовками, більшість робітників теж невдоволені, і якщо буде війна, то багато перейдуть на сторону противника”.

„Як буде війна, всі, чиє майно забирали за невиконання хлібозаготовки, організують банди. [Бандами – так, вслід за владою, селяни називали власні повстанські загони]. Куркулі й середняки підуть за ними. Тепер коли б були банди, так у село увійшло б 50 бандитів, а вийшло 300. До того вже селянам набридло, що їх душать різними податками”.

Найменше загострення міжнародної ситуації з перебільшеною надією та радістю сприймалося на Борівщині. Коли виник конфлікт між СРСР та Китаєм, то селяни між собою говорили: „Хоча б скоріше Китай наступав” та „Хоча б поскоріше під Китай. Ми б йому допомогли. Нічого, що ми будемо в комуні. Коли буде війна, як дадуть нам зброю, то ми все одно повернемо її проти комуністів”.

Навіть бідняки обурено закликали: „Давай війну! Ми покажемо радянській владі, як забирати у нас хліб”. Інші заявляли: „Нам і лісу вистачить, а на війну не підемо”, натякаючи цим, що у разі війни підуть у антирадянські повстанські загони в ліс. Більшість селян рішуче заявляли: «Тільки війна – ми відразу в ліс!».

Терпець народу вже уривався: „Ці дармоїди розорили нас ні за що ні про що, і самі нічого не зуміли зробити. Хоча б хто-небудь з других народів розбив цю сволоту, може, хоч тоді б було краще”.

Не дочекавшись визволення від комуністичного рабства за допомогою Китаю, населення звернуло свої погляди зі сходу на захід і стало покладати перебільшені надії тепер уже на Польщу: „Я чув з достовірних джерел, що Польща знову висуває СРСР свої вимоги про очищення території України. Чого так довго ця Польща вовтузиться, пора їй уже починати воювати, так як при таких порядках, як у нас, зараз ніяк не можна жити”.

Заклики до спротиву окупантам усе частіше лунали в середовищі селянства: „Давити їх пора й не давати їм нічого”, «Потрібно вирізати цих покидьків усіх до одного», «Треба цю сволоту перечистити і перебити усіх комуністів, а то вони нам не дадуть жити. Біда одна – зброї мало. Що б там не було, треба вирізати цю смердючу владу».

ДПУ також зазначає, що для залякування місцевої влади поширюється в селах округу підкидання антирадянських відозв і анонімок „погромного характеру”, писаних від руки друкованим шрифтом: „Дорогі товариші, чи не час нам дати відсіч. Я думаю, повинен лопнути терпець. Вставай проти нової кабали! Геть радянських тиранів! Геть голодний п’ятирічний план! Геть обман народу! Геть голодну смерть! Бий, губи лицемірів проклятих! Не щадіть ворога!”.

На Борівщині визрівала нова Коліївщина. Настрої населення стають чимдалі войовничішими, люди почали втрачати страх перед комуністичною системою. Сиві селяни турбувалися: „Чого це молоді хлопці нічого не кажуть і сидять склавши руки. Я старий, і то відразу б узяв гвинтівку і пішов би помагати. Останній шмат хліба, й то забирають”. Їм стиха відповідали: „Треба тільки вівчаря хорошого, то підуть усією отарою: і робочі, і селяни”.

Сиві селяни турбувалися: „Чого це молоді хлопці нічого не кажуть і сидять склавши руки. Я старий, і то відразу б узяв гвинтівку і пішов би помагати. Останній шмат хліба, й то забирають”. Їм стиха відповідали: „Треба тільки вівчаря хорошого, то підуть усією отарою: і робочі, і селяни”.

Михайло Кучер з Нової Олександрії (зараз це куток Богуславки) в 1930 р. привселюдно обурювався: «Забирають усе, душать. Дихати нічим. Один вихід: сідлати коня, брати гвин-тівку й організовувати банду та бити гадів, як били у 1919 році. Якщо ж це удасться, то уповноваженого райвиконкому по хлібозаготівлі Чухіля розірву на шматки. Вгризуся в груди і буду гризти зубами».

голодомор4Масовий спротив і активні заворушення всього населення напередодні Голодомору були непоодиноким явищем у селах Борівщини. На жаль, тема народного опору українців російським окупантам зовсім не висвітлена в історичній літературі. Однак про бунти і протести селян ідеться майже в кожному документі ДПУ. Розлючені селяни вдавалися й до здійснення актів помсти щодо представників влади: „Сопротивление кулачества доходит до открытых выступлений и покушений на работников по хлебозаготовке”. Селянин Пономаренко кинувся з сокирою на членів комісії, бажаючи їх зарубати. Вночі стріляли у вікно вчительки Карамушки та директора Богуславської школи Кулиниченка, які активно грабували хліб у селян. Брати Вишняки з Богуславки в 1930 р. стріляли з обрізу трьохлінійки у вожака місцевих комуністів А.Д.Чередниченка, двічі спалювали сільбуд – осередок тутешніх запроданців. Дубовик кинувся на членів сільради з вилами. Селянка з ножем у руках прогнала комісію хлібозаготівель.

Ізюмське ДПУ ще з середини літа 1929 р. б’є на сполох: „За последнее время отмечаем усиление слухов, распространяемых о наличии банд, а также отдельные разговоры о необходимости организации банд”. Скрізь по Ізюмському округу (до якого входила й Борівщина) з’явилися тривожні чутки, що в Червоному Осколі з пасовища забрані коні бандою, яка базується в Теплянських лісах і має кулемети. А в Барвінковому через невдоволення хлібозаготівлями нібито вирізана комуна в 350 чоловік. Дехто згарячу проговорювався: „Коли хлібозаготівля зачепе середняків, тоді я зберу банду і почну работать”. У цей час масово поширюються по селах анонімні листи з погрозами, адресованими членам хлібозаготівельних комісій. На дверях бага-тьох сільрад Борівщини з’являються листівки „Долой Соввласть”. Назрівало масове селянське повстання.

Із зведених відомостей інформаційної групи Наркомзему УСРР про опір селян колективізації на Куп’янщині (1930 р.): „Тривають далі випадки розбору коней з колгоспів, невихід на роботу, підпали, постріли у вікна і навіть озброєні сутички і масовий опір представникам влади”. У ті роки сучасна Богуславська сільрада належала до Ку-п’янського округу.

Лесь Ісаїв.

Історик. Заслужений працівник освіти України.

(Далі буде)