Нечиста сила
Кумедну бувальщину повідав мені на початку 1990-х років Волков Макар Авер’янович, хай царствує на тому світі.
Корінний житель хутора Собачовка, що розташовувався до 1960-х років у верхів’ях Горького (відділок Шийківки), хлібороб з діда-прадіда, ревний господар, Макар Авер’янович був також цікавим співрозмовником, добре знав місцеву минувшину. Я згадував про нього в книзі «Борівщина – рідний край» (2010). Подаю його розповідь у літературній обробці.
«Восени 1933-го – тільки-но ми пережили великий голод – почали з’являтися в наших краях колісні трактори Харківського заводу. Надійшов один «хетезьонок» і в наш колгосп ім. Власа Чубаря. Як тепер бачу: за кермом гордовито «воссідає» Іван Плохий – ще зовсім молода людина – один з найперших механізаторів на Борівщині. Сам він був з невеличкого села Слобідка, яке в 1957-у поглинули хвилі Червонооскільського водосховища. Івана, як такого, що закінчив курси трактористів, прислали в Шийківку, бо з наших не було жодного, хто б упорався з такою машиною.
Поява в нашому, забутому Богом хуторі трактора, була подією в буквальному розумінні слова небаченою. Як відомо, українські селяни спокон-віків орали землю волами та кіньми і ніколи не знали ні тракторів, ні автомобілів. Домашнє господарство велося фактично в натуральний спосіб. Хіба що купляли сіль, зазвичай у Сватовій.
Тому не дивно, що декому з шийківців трактор ввижався «нечистою силою». Одна стара баба, запевняла, що в ньому сидить чорт і крутить оті важкі колеса.
У зв’язку з цим наведу кумедний епізод з тодіш-нього, багато в чому пат-ріархального побуту.
Жив на хуторі Собачовка з молодшою дочкою Марфою такий собі бідняк Макар Ковальов. У 1933-у Марфушці не виповнилося й 13 років, підліток. Якось погожого осіннього ранку випасала вона корову неподалік своєї хати-очеретянки. Аж гульк – насувається на неї якесь чорне страховище з величезними зубчатими залізними колесами. Ще й димить нещадно. То Іван Плохий їхав орати зяб. Бідолашне дівча з переляку покинуло корову напризволяще і чимдуж чкурнуло в хату, заховалося на печі. Так там і просиділо до обіду.
Нарешті прийшов батько з роботи, заспокоїв, пояснив, як міг, що таке трактор і чому його не слід боятися: не з’їсть. А хуторяни, коли дізналися від Плохого, як Марфушка втікала від трактора, реготалися. А сміятися не було з чого. Дівчина ніколи не відлучалася з хутора, в школу не ходила, бо далеко. Отож, жила, як дикий звірок. Тому й нажахалася.
Принагідно зазначу, що як підросла наша Марфушка, то частенько теплими літніми ночами при-ймала у себе в хаті молоденьких (і не дуже) трактористів і прицепників. І вже нічого не лякалась, та то інша тема.»
Розказане Макаром Авер’яновичем мене зацікавило.Я пригадав, що в літературі подібні випадки теж знайшли своє відображення. Наприклад, у п’єсі «Гроза» російського драматурга минулого століття Олександра Островського якісь набожні бабусі так само сприймали паровоз: то «нечиста сила» в ньому сидить…
Надворі ХХІ століття. Завдячуючи потужному розвитку технічної цивілізації, сільське життя зазнало корінних змін. Сучасній молоді, обізнаній з комп’ютерами, інтернетом важко повірити в те, про що йдеться в даній бувальщині. І все ж це було. І в не дуже відділеному часі. І це наша історія.
Михайло ГОМОН.
Далі буде.
