У радянській школі про ставлення геніального Кобзаря до історичної постаті Богдана Хмельницького, а також до Росії або замовчувалось, або спо-стерігалась так звана апологетика: начебто поет завжди позитивно відгукувався про гетьмана, про Переяславську раду, любив нашу північну сусідку.
Ось переді мною одне з видань Шевченкового «Кобзаря» радянської доби (1988). Читаю наукові примітки, зокрема до поеми «Гайдамаки». Стосовно рядка «Згадайте Богдана» авторка приміток Л.Кодацька цитує «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954рр.)», схвалені УК комуністичної партії СРСР: «Історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він … наполягав на возз’єднанні України з Росією». Шевченко, мовляв, стояв на тих же позиціях.
Що ж, за радянщини геніального українського поета «підтягували» до комуністичних інтерпретацій історії. У 1983 році, під час викладацької роботи в Парижі, я ознайомився з цікавим дослідженням про Переяславську Раду, автором якого був представник української діаспори. Вперше дізнався, що то зовсім не був жаданий акт возз’єднання, а просто союз рівноправних держав проти польських зазіхань. Деякі сподвижники Богдана не радили йти на цей союз, наприклад, Іван Богун. І мали рацію: подальша політика Москви щодо України призвела до втрати останньою незалежності, перетворила її на колонію сусідньої держави. У згадуваному дослідженні акцентується увага на тому, що Хмельницький був зобов’язаний продовжувати боротьбу з Польщею і Туреччиною без союзу з Московією – і це було під силу: не раз і не два наші козаки били своїх ворогів. Гетьман вчинив необачно і потім (є свідчення) пожалкував.
Ніде правди діти, у ранню пору своєї творчості Шевченко за браком життєвого досвіду сповідував романтичний погляд на історію України, що й відбилося у поемі «Гайдамаки». Цим спекулювали. Поет справді інколи називав Хмельницького «славним», «благородним» тощо, звертався до його образу у малярських працях. Але, починаючи з 1843-го року, після відомої подорожі Україною, твори Шевченка позбавляються романтичних ілюзій. Превалює гострий реалізм. Одним з найперших творів в цьому плані був вірш «Розрита могила» - про долю сучасної йому України:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?...
«Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала…
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну…
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила
Під серцем приспала».
Написано ясніше ясного.
У наступній поемі «Великий льох» (1845) також йдеться про долю України. Поет іронічно відгукується про «Петруху», тобто про Петра І. Роком раніше в поемі «Сон» Шевченко пише, що той цар «розпинав Україну», а Катерина ІІ її «доконала». В епілозі до названої поеми, говорячи про церкву в селі Суботові, де, за переказами, молився Богдан Хмельницький, зазначається:
Стоїть у селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Теж, коментарі, як кажуть, зайві.
Наостанок зауважу, що Шевченко високо цінував російську культуру. В.Жуковському присвятив свою поему «Катерина», був вдячний російській інтелігенції, зокрема К.Брюлову за допомогу у викупі з кріпацтва.
Але поет гостро критикував Російську імперію за поневолення України і взагалі за її загарбницьку політику («Кавказ»), за що й зазнав жахливої солдатчини.
Іще. Так, Шевченко писав російською мовою (поеми «Слепая», «Тризна», повісті). Та було те незначним у художньому сенсі, у порівнянні з його неперевершеними творами українською. Російська поезія Шевченка помітно поступається його сучаснику М.Некрасову, а проза – М.Лермонтову, М.Гоголю, І.Тургенєву та ін. Він про це знав і в листах до своїх петербурзьких українських друзів ледь не відхрещувався від написаного ро-сійською.
Михайло Гомон.
