Його формула щастя

Що таке щастя і що означає бути щасливим? Людина створена для щастя, як птах для польоту. Можна сказати, що для більшості щастя полягає в чомусь очевидному: в удачі, задоволенні, пошані, багатстві, улюбленій роботі. І можна сказати, що у кожного своя формула щастя…

Чи думав Іван Муха, коли закінчував школу, що все життя працюватиме на залізниці? Таких думок не було, бо жив в маленькому селі, де й близько немає залізничного полотна. А ось доля розпорядилася так…

Народився Іванко в багатодітній сім’ї в селі Нижче Солоне в 1928 році. Мама була колгоспницею, батько трудився на будівництві залізничної колії Куп’янськ-Святогірськ, а на пенсію пішов з колгоспу.

Коли прийшла війна, хлопцю виповнилося 13 років. Всі чоловіки з села пішли на фронт, залишилися лише жінки, старики та діти. Іван вважав себе  дорослим  і вирішив, що  необхідно йти на роботу в колгосп, допомагати мамі. Його прикріпили до старенького діда, який трудився «на движку».

- В літній час ми з ним працювали на току, – розповідає Іван Андрійович. – Віяли і вантажили зерно, яке привозили з поля, також движок необхідний був на млині, тому і там трудилися. Робота була важкою, бо працювали з самого ранку і до пізнього вечора. Боліли руки, ноги, спина, часто хотілося їсти, але я розумів, що моя допомога необхідна всім.

Майже одразу після війни перед хлопцем постало питання, куди йти вчитися. Вирішив вступити до ФЗО на кріпильника шахти. Знання на практиці закріпив на шахті у Тошковці, що поруч із м. Лисичанськом. Хлопець, як на свої роки, був, як кажуть,  «метикуватим», добре розумівся в обладнанні. Це побачив бригадир, і Івану часто доводилося окрім основної роботи займатися ще й ремонтом умивальників, замків та іншим.

- Разом зі мною вчилися земляки, з якими товаришував – Іван Долгопятий, Іван Шевченко, нині покійні Іван Муха та Іван Голик,  – продовжив розповідь, і на очах з’явилися сльози, бо тримав у руках фотоальбом, в якому були фотознімки друзів.

Строкова служба в армії запам’яталася хлопцеві на все життя.

- Службу проходив у Харкові, це була не військова служба, а трудармія. Тобто ми, солдати, допомагали відбудовувати Харків. Було це так – вистроїли нас чоловік 150 і запитали, хто хоче заробити гроші і чи маємо якусь будівничу професію. Ось так нас 18 солдат і направили для початку, щоб звести дах на 7-поверховому будинку гуртожитку неподалік від велосипедного заводу. Шиферу тоді не було, ми настилали толь і заливали смолою. Коли майбутні мешканці дізналися, що я непоганий столяр і слюсар, почали запрошувати врізати у двері замки, робив шифоньери, столи, стільці, табуретки. Так що у мене був і підробіток. І так ми працювали до тих пір, доки люди почали вселятися у гуртожиток.

Після гуртожитку ми займалися тим, що нам наказували робити, в основному це стосувалося столярної справи.

Після того, як з’явилися в Харкові певні знайомства, мені запропонували земельну ділянку для будівництва в районі Салтівки. Хороше місце, навколо хороші люди, але, проживши там рік, повернувся додому. Не зміг, тягнуло в село.

У травні 1952 року Іван Андрійович повернувся додому і вже 19 серпня влаштувався вагарем (спочатку тимчасово, на час відправки залізницею цукрових буряків) на станцію «Переддонбасівська».

Та недарма в народі говорять: „Немає нічого більш постійного, як щось тимчасове”. Тож, прийшовши на залізницю у 1952 році, Іван Андрійович залишився і працював там до виходу на заслужений відпочинок. Щоправда, лише через 1,5 роки він таки залишився вдома і покинув свою улюблену роботу.

Основна його посада була – касир і вагар. Роботи було багато, адже тоді залізницею надходило безліч вантажів. Про те, що Іван Андрійович виконував свою роботу чесно і добросовісно, свідчать Почесні грамоти, звання «Ударник комуністичної праці», медаль «Ветеран праці», яку йому вручили у листопаді 1985 року, а також повага від колег по роботі.

- Саме мені завжди доручали ввести в курс справи новачків. Так, добре пам’ятаю, що навчав Галину Канцидайло, вона і зараз працює на станції. Свою дружину Раїсу теж навчав (до цього вона працювала в буфеті). А взагалі у мене багато учнів, із якими з великим задоволенням ділився своїми знаннями. Адже знання, як кажуть, за плечима не носити.

В газеті залізничників «Гудок» колись писали про мою роботу. А в 1975 році за відмінну роботу мене преміювали чайним сервізом, який вручали в Харківському управлінні південної залізниці.

За час роботи на залізниці де тільки з дружиною не їздили – в Москву, Ленінград, на Кавказ, до моря (нам квитки були безкоштовні). Як кращому працівнику давали путівку в Болгарію.

Також мене обирали секретарем парторганізації. Озираючись в ті далекі роки, хочу сказати, що колектив у нас був дружний, всі один одного підтримували, практично ніколи не було сварок. Товаришували з Миколою Білоусовим, Василем Ткачовим, Марією Василенко, Галиною Сикало.

З розповіді Івана Андрійовича зрозуміла, що досить часто його направляли у відрядження, причому не лише на різні залізничні станції, а й, скажімо, у Гусинківський колгосп. А так, як був майстром на всі руки, то й там не «пропав», допомагав сельчанам – ремонтував двері, вікна, різноманітний реманент. На Сахновщині будували літній табір для школярів.

З майбутньою дружиною Раїсою зустрівся на роботі.

Коли дівчина не змогла вступити до залізничного технікуму, влаштувалася працювати касиром на станцію «Переддонбасівська». Іван одразу примітив симпатичну дівчину, але певний час ходив навколо неї кругами. Та коли він раз, другий запропонував  підвезти її додому на мопеді, серце дівчини розтануло, і після періоду зустрічей вони розписалися. Це було 9 травня 1955 року.

- Весілля святкували за всіма правилами. Була  весільна сукня, свати. Щоправда, жених за мною приїхав на вантажному авто, - підключилася до розмови Раїса Петрівна. – Коли Іван лише почав до мене залицятися, мій батько був проти наших зустрічей. Та одного разу він прийшов до мене в гості, побачив, що необхідно відремонтувати поріг біля будинку і поладнав його. Після цього батько вирішив, що все ж Іван мене достойний.

Після весілля жили на квартирі його тітки, але вже думали про власне житло. Тож незабаром купили будиночок по вулиці Московська і почали «вити своє гніздечко». Важко було, щоб споруджувати свій будинок, перебивалися з хліба на воду. Івану доводилося працювати в позаробочий час. Та по Московській багато будинків, дахи яких звів мій Іван. А наш будинок і всі господарські будівлі спорудив своїми руками, - з гордістю розповідає жінка.

Ось так, душа в душу й прожили вони вже 56 років. Перетнули рубіж смарагдового весілля, до якого доживають не всі. А я бажаю Івану Андрійовичу та Раїсі Петрівні дожити до діамантового весілля і не втратити найдорожче – віру один в одного і своє кохання.

Олена КОЛЕСНІКОВА.

На знімку: Іван Андрійович Муха в роки роботи на залізничній станції «Переддонбасівська».