Молоде-зелене

Бувальщина, про яку йдеться, - кінця 60-х років минулого століття. Повідав мені її колишній мешканець села Веселовка Віннік Михайло Олексійович, який тепер проживає в Боровій. Подаю розказане ним майже дослівно.

«Якось склалася традиція, котра була веселовцям, особливо чоловікам, не до вподоби. З кінця 1950-х унадилися до наших дівчат парубки з навколишніх сіл – Богуславки, Новоплатонівки та Шийківки. Життя після смерті Сталіна повеселішало, почали з’являтися велосипеди, відстані між населеними пунктами долалися набагато швидше.

Дівчат у Веселовці завжди було рясно. Чого там чужим хлопцям не хватало, чи, може, своїх дівчат, чи наші були красивіші й доступніші – цього вже не скажу. Наші парубки великого перепону зайдам не чинили. Погано лише те, що частенько ті з’являлися в колгоспний клуб добре під чаркою, а тут недалеко й до бійки. Одна з них запам’яталася, адже я був серед учасників.

О, про ту подію говорило потім усе село. А діло було так. Одного літнього вечора приїхали у Веселовку до клубу новоплатонівські парубки. Було їх троє. Чогось не поладили з нашими. Можливо, дівчат не поділили. Посварилися. Оскільки новоплатонівців було мало, вони відступили, але стали похвалятися, що наступного разу поквитаються. На третій день – неділя. Новоплатонівські парубки, серед яких кілька підлітків – душ дванадцять – найняли в борівській кінофікації вантажну машину і прибули у Веселовку. До клубу підійшли з шиком. Усі, як один, - у білих, з засученими рукавами сорочках і чорних штанях, з кийками в руках. Картина нагадувала психічну атаку білогвардійців у кінофільмі «Чапаєв».

У клубі – танці, після яких мали «крутити» кіно. З гамом увірвалися новоплатонівці всередину і ну гемселити наших парубків, яких на той момент було вдвічі менше. Всі, хто був у клубі, висипали надвір. Піднявся гвалт, дівчата репетують. Почули те в сусідніх хатах. Збіглися дорослі чоловіки, душ п’ятнадцять – дужі, майже всі служили в армії. Висмикали кілки з плетених тинів і почали лупцювати чужаків – аж пір’я летить. Сорочки білі – зразу видно не своїх. Цілили, як правило, по спинах і плечах, і по пиках перепадало. Через минут тридцять – лежать побиті новоплатонівці під стінами клубу, стогнуть. Трьох довелося відливати колодязною водою. Дуже перепало «предводителю», главарю (прізвище опустимо. – М.Г.). Шофер з кінофікації, Миколою звати, з тими, хто тримався на ногах, відтяг постраждалих до машини. Вкинули в кузов і відбули додому, не солоно сьорбавши.

А новоплатонівські батьки побитих чад, побачивши вранці їх розквашені пики, криваві рубці на плечах і спинах, під обід приїхали бричкою у Веселовку – чоловік п’ять. Питають у людей: «Що бачили? Хто бачив?» тощо. Та ніхто їм нічого не сказав, прізвищ, імен не називав. А в міліцію вони не звернулися, бо вважали, що толку від того не буде».

Розповідь Михайла Олексійовича мене зацікавила. Звичайно, нічого надзвичайного в тій бійці не було. Подібне у тодішньому парубоцькому побуті траплялося не раз і не два. Дивувала лише необачність новоплатонівських хлопців. Невже вони не розуміли, що матимуть справу з дорослими, які переважатимуть більшістю, що дома й стіни помагають? Вочевидь, не знали. Щож, молоде – зелене.

Михайло ГОМОН.

(Далі буде).