Люди твои, Боривщино

Вкладала душу в роботу, а серце віддавала дітям

Вкладала  душу  в  роботу, а серце  віддавала  дітям

GONУчительська праця здається звичною й буденною, але не завжди. Бувають такі уроки й такі вчителі, про яких згадуєш і довго пам’ятаєш. Саме таким вчителем була Варвара Іванівна Гончарова, вчитель математики, яка зараз знаходиться на заслуженому відпочинку. Хоча чому була, саме такі вчителі, як Варвара Іванівна, залишаються педагогами на все життя. Щороку напередодні професійного свята її вітають учні Борівської ЗОШ №1, дарують квіти.

Родом вона з Сумщини, батько помер рано, у 1938 році, тож мама виховувала її з сестрою сама. Дитячі спогади Варвари Іванівни сумні й важкі, бо припали на воєнні часи, ось що жінка розповідає:

- На Сумщині, а саме у Краснопільському районі, де народилася, йшли важкі бої, село неодноразово переходило із рук в руки. А я та мої однолітки старалися допомагати у збиранні врожаю в місцевому колгоспі, в’язали снопи, працювали на косарці та молотарці, скиртували солому, підвозили воду працюючим у полі, збирали довгоносика на бурячних плантаціях…

Та війна минула, а для сельчан, в тому числі й для сім’ї Варвари Іванівни, настали інші скрутні часи – післявоєнний голод. Не було у що одягатися, взуватися, холод і голод дошкуляли дівчині так, що хотілося плакати.

Але жага до навчання була сильнішою за всі негаразди, і обмотавши ноги ганчір’ям, за будь-якої погоди дівчина ходила пішки 12 кілометрів до середньої школи у сусіднє село. Сусіди тоді насміхалися з її матері, говорили: «Тобі ж важко, їсти нічого, а Варвару відправила до школи». Та мати нікого не слухала і намагалася робити все, аби донька отримала середню освіту.

- Це був 1948 рік, - продовжує свою розповідь Варвара Іванівна, - тоді на всю школу була одна грубка,  до якої у перервах збігалися всі учні, аби погрітися. Вікна були забиті фанерою.

Ви знаєте, пам’ятаю, що ще змалечку любила щось розповідати сестрі, подругам, весь ґанок вдома був розмальований крейдою, ми самостійно вчилися.

Коли ходила до 10 класу, мама переїхала у Донецьку область до сестри, тож мені допомагав дядько. У 1951 році я отримала посвідчення про середню освіту, переїхала до мами і сестри та почала думати, куди вступати для подальшого навчання.  Подруги загітували мене поїхати до Артемівського вчительського інституту, і я погодилася. Мабуть, сама доля вела мене тоді, бо вже, навчаючись в інституті, зрозуміла, що бути вчителем – моє покликання.

Через рік інститут за-крили і нас перевели до Слов’янського вчительського інституту, пішла на фізико-математичний факультет. Роки навчання швидко пролетіли, я отримала диплом і право викладати у старших класах. Це право надавали лише кращим спеціалістам.

Після інституту молодий педагог взяла розподілення до Харківської області і почала працювати у Красноградському районі, Петрівській середній школі. Колектив прийняв нову вчительку дружелюбно, директор допомагав. А як вона хвилювалася, старанно готувалася до свого першого уроку, репетирувала вдома кожне слово! Адже ученики (а Варварі Іванівні дали старші класи) були не набагато старші за неї, до них потрібен був особливий підхід, щоб завоювати довіру і повагу.

У 1954 році вступила до Харківського педагогічного інституту імені Григорія Сковороди на заочне відділення, після його закінчення вчительці пропонували багато місць роботи.

І тут, мабуть, все-таки теж доля розпорядилася по-своєму. Бо, вирушивши до Дергачів, автобус, у якому їхала Варвара Іванівна, поламався і вона подумала: мабуть, це не моє. Зате коли під’їжджала до Борової і побачила ліс, було відчуття, що повернулася додому, бо на Сумщині теж багато хвойних лісів.

- Школа відразу мені сподобалася, колектив дружний, вирішила залишитися, - ділиться спогадами вчителька. – Спочатку жила на квартирі, потім отримала кімнату, а коли вийшла заміж і народила сина, нам дали квартиру на вулиці Радянській. Після народження донечки у 1963 році приїхала моя мама і загітувала нас переїхати в Донецьку область, де ми прожили рік, та все ж повернулися до Борової, отримали будинок по вулиці Леніна, де і живу дотепер.

Хочу добрим словом згадати весь наш педагогічний колектив, з яким мені довелося працювати. Світла пам’ять нині померлим Федору Микитовичу Білецькому, Івану Карповичу Тертишному, Надії Михайлівні Кравцовій, Вікторії Пантеліївні Мудровій, вони були надзвичайними людьми, освіченими, інтелігентними. І сьогодні підтримую зв’язок з Людмилою Олексіївною Тютюнник, Світланою Андріївною Нефьодовою, Юлією Петрівною Шаполовою, Тамілою Іванівною Карпенко. Мені було легко з ними працювати і спілкуватися. 

Що стосується учнів, їх за 35 років роботи було, звичайно ж, дуже багато, та я пам’ятаю більшість із них. У кожному класі були діти з  різними здібностями, тому займалася з ними в поза-урочний час. Особливу увагу завжди приділяла випускникам, давала складніші завдання. Учні і додому до мене приходили, якщо не виходило вирішити задачу. Мені дуже допомагав мій чоловік, який з розумінням ставився до того, що я завжди була зайнята учнями, перевіркою зошитів.

А моїм улюбленим класом і сьогодні залишається мій 10-Б випуску 1972 року – Люба Хоружевська, Вася Гомон, Коля Молчанов, Валерій Токар, Таня Півоварова, Зоя Сумська та інші. Це, до речі, перший випуск нової Борівської середньої школи. Кожні 5 років вони всі зуст-річаються, вітають з ювілеями, а мені дуже цікаво дізнаватися, як складається їхня доля.

Я рада, що працювала вчителем, і якби сьогодні мене запитали: чи підеш працювати у школу, я б не вагаючись відповіла:  із великим задоволенням!

Її роботу було високо оцінено, Варвара Іванівна має безліч нагород, серед них – звання старшого вчителя, відмінника народної освіти, медаль А.С.Макаренка, ювілейні медалі.

Життя пролетіло, немов одна мить, у грудні цього року Варварі Іванівні виповниться 82 роки, тож хочеться побажати їй та всім вчителям старшого покоління міцного здоров’я, щоб проблеми обходили стороною і  всі ви частіше всміхалися.

Олена КОЛЕСНІКОВА.