У справжнього вчителя — найважче і найрадісніше життя
6 жовтня виповнюється 80 років Валентині Михайлівні Федорчук. Наступного дня жінка відзначатиме ще одне свято - День учителя. Кожного року її приходять вітати учні Борівської ЗОШ №1, колишні учні, рідні, сусіди. Більше 30 років Валентина Михайлівна працювала вчителькою математики Борівської школи №1, і жоден із її учнів через десятки років не забув її уроки, доброту, чуйність, з якою вона ставилася до всіх.
Родина, в якій 1932 року народилася Валентина Михайлівна, була невеликою - мама, тато і вона. Жили в м. Рубіжне на Луганщині. Коли почалася війна, переїхали в селище Краснорєченськ. Про війну жінка згадує з болем і тремтінням у голосі: ще маленькою дівчинкою довелося пізнати гіркоту життя. Допомагаючи дорослим у госпіталі, який був влаштований просто неба в садку, бо поранені не вміщалися в лікарні, Валентина майже кожного дня бачила смерть, яка приходила забирати юних хлопців і сильних, мужніх чоловіків. Разом із дітьми такого ж віку вона збирала для поранених фрукти, овочі, розносила ліки хворим. Найстрашніша картина воєнного лихоліття на все життя закарбувалася в серці - 4 фашистських літаки скинули бомби на госпіталь. Дивом вороги не знищили його повністю, хоча людей постраждало багато.
Після окупації почався страшний голод. Їли коржики, зроблені з трави, відходів і буряку. Про хліб дівчина й не мріяла, хотілося хоча б просто з’їсти шматок буряку, але й він був на вагу золота. Врятуватися від голодної смерті вдалося, працюючи в колгоспі. Там із захованих відходів для дітей варили мамалигу.
Замість дитячих ігор - тяжка фізична праця, замість цукерок - коржики, які неможливо було їсти, замість світлих спогадів про дитинство - у пам’яті страшна війна. З теплотою згадувалися лише школа, вчителі, шкільні друзі. Мабуть, тому й вирішила Валентина Михайлівна стати вчителем. У 1950 році вона вступила до Харківського педагогічного інституту ім. Г. Сковороди на фізико-математичний факультет. Отримавши вищу освіту, молода вчителька мріяла працювати в рідному краї, але за направленням їй довелося їхати в Борову. Жила спочатку в шкільній кімнаті, потім переїхала на квартиру з господаркою. Тут, у Боровій, зустріла свого чоловіка - Андрія Павловича Стрельніка, з ним разом збудували власний будинок і почали вити сімейне гніздо. Народилися дві донечки - Ольга і Тетяна. Але подружнє щастя було недовгим: від отриманого на війні поранення чоловік тяжко захворів і помер у розквіті років. Дітей довелося виховувати самотужки. Від сумних думок відволікала робота. Працювала в дві зміни - в денній і вечірній школі. З усмішкою Валентина Михайлівна згадує учнів вечірньої школи: вони були не тільки на голову від неї вищі, а й набагато років старші. Спочатку вона почувалася з ними ніяково, адже дехто з них на той час вже обіймав високі посади, але один із її дорослих учнів сказав: «Насамперед, Ви для нас - вчитель, а ми - Ваші учні». І вони поважали свою вчительку, уважно її слухали, як і всі, складали іспити.
Зерна знання, посіяні в юні душі наполегливою працею вчительки, проростали добре. Більше 20 учнів Валентини Михайлівни закінчили школу із золотими медалями. Золоті медалісти її останнього випуску школярів - Марина Трикоза, Олена Бондаренко, Ірина Чуб, Світлана Барабаш, Тетяна Сикало. «Всі мої учні виросли гарними, чуйними, добросовісними людьми. Я пишаюся кожним із них, усіх їх люблю і пам’ятаю, - говорить Валентина Михайлівна. - Приємно, що й вони мене не забувають, вітають із Днем учителя, Днем наро-дження, пишуть листи, телефонують». З ніжністю й теплотою розповідає вчителька про своїх учнів: «Частими гостями у моєму будинку є Сергій Довбня і Леонід Кравцов. Вони - гарні майстри в роботі, у них золоті руки, ніколи не відмовлять мені в допомозі. Рада, що один із моїх учнів - Олександр Тертишний - працює на посаді селищного голови, дбає про добробут селища і його мешканців. Багато років живе у Санкт-Петербурзі Оля Мордвінцева, але навіть на такій величезній відстані моя учениця про мене не забуває, передає мені подарунки. З усіма святами завжди спішить мене привітати Раїса Сядриста».
За довголітню добросовісну працю Валентину Михайлівну Федорчук нагоро-джено медалями, Грамотами районного, обласного відділів освіти, Грамотою Міністерства освіти й науки України.
Валентина Михайлівна протягом багатьох років залишається взірцем для своїх учнів, та насамперед ідеалом вона є для своїх дітей і онуків. Маминою стежиною пішла донька від другого шлюбу Галина Ленчик - вона працює вчителем у м. Дніпропетровськ. Ольга пов’язала своє життя з цифрами, працює економістом у Ощадбанку, Тетяна - інженер. Онучка Аня отримала філологічну освіту, Наташа навчається в академії на архітектора. Для всіх рідних Валентина Михайлівна - найкраща в світі мама й бабуся.
Нелегка доля їй судилася, але, незважаючи на труднощі, вона пройшла свою життєву дорогу гідно, свідченням цього є повага й любов учнів, які з вдячністю згадують свою улюблену вчительку.
Тетяна ГУНЬКО.
