Родове вогнище Остропілля

Остропілля… для когось територія. Для когось - спосіб життя.

Дух буйного різнотрав’я, жовтих, фіолетових, лілових квітів, витких, кручених гадюкою і стрімких стріловидних, незнаних чудернацьких і простих та знайомих від типчака до лопуха і  татарнику, підігрітий вранішнім сонцем, змішаний з глибинним подихом близького водоймища, б’є в голову. Відчуття того, що ступаєш слід у слід свого козацького предка, що вартував тут кордони Дикого Поля, повнить силою, що наче йде від глибин землі і звідти ж, ніби з підземелля лине ледве вловимий гул, зітканий зі скрипу візничих коліс, бряцання зброї, віддаленого гомону людських голосів. Непросте це місце. Ступаєш сюди і наче заглядаєш у очі вічності і цікаво, і хвилююче, і дещо моторошно водночас. Такий він, перший бастіон тої землі, що з роками і з трудами став борівським краєм.

Старий Оскіл,  мовчазний і єдиний свідок тих літ, просочується крізь пальці, обплутує мої ступні кільцями обірваних водоростей і тре  по душі чи то невловимою прелюдією скорої осені, чи то минувшиною, чи, може, несмілою надією. В літо  7519 тут, на території старої Остропільської фортеці запалало Родове вогнище. Лащилися до вітру теплі вогненні язики і слова віри летіли до небес, людське коло взивало до Кола Сварожого, і сутність душі людської розливалася по окрузі, проникала  і будила все довкола: гороховатців, ліс,  кручі,  оскільські хвилі.

Онуки Дажбожі поверталися до Роду свого…

Скільки часу минуло з тих пір, як пращури їхні бігли берегами Дніпра і волали в розпачі і горі: «Видибай, Боже!» -  наче душу з них вийняли і кинули разом з кумирами в холод дніпровської хвилі.

І покотилася Русь перекотиполем, хватаючись то за турецьке, то за польське, то за московське, прибалтійське, – будь-яке. Не відаючи, що то – своє. Не відаючи душі своєї. Роду свого, своєї Віри.

Чи збіглося в часі падіння останнього ідола з падінням Києва під нашестям Батия? Чи пов’язував хто часи бездержавності зі зрадою Богам Рідним? Чи помітив хто загорання зірки Україна від перших Родових вогнищ?

Неважливо. Та й для переважної більшості одноплеменців наших це не має значення, бо вже давно розділили для себе колись єдине поняття людського буття на два незалежних поняття: жити і вірити. Жити без віри і вірити відокремлено від повсякдення так, для годиться: в церкві, на хрестинах, вінчанні, на Паску, на Троїцю, за компанію, заради різноманітності…  

«Христається раб Божий… вінчається раб Божий… прийми, Господи, душі усопших раб Твоїх».  Раб, раб… Від народження до смерті. «А вдарили вас по лівій щоці - підставте праву,  …немає раба вище володаря свого»,- хіба можна було сприйняти все це душею, вільною душею. Плили за течією чужої віри та й  досі пливемо. Хибний шлях, та як те довести.  Віра - потреба душі. Хіба можна змусити вірити, шукати дорогу до себе.

Всьому свій час і ще нічого не втрачено безповоротно. Будь-яка українська душа, накрий ти її сутаною чи чалмою, рано чи пізно, та неодмінно проросте цвітом папороті в Купальську ніч. В цьому її безсмертя.

Вічний Оскіл прибив до своїх берегів осколок прадавньої віри.

То видибай, Боже, цими крутими берегами і нехай ті, що народжені Людьми,  протягнуть тобі свої душі…

Олександр МАЛІЙ.