Дитинство, обпалене війною
Друга світова війна 1941-1945 років принесла багато страждань на нашу землю. Війна забирала у дітей батьків, у батьків – дітей. Не було родини, яку б оминула ця біда.
Я мешкаю в мальовничому селі Бахтин на вулиці Молодіжній. Живе на ній одна незвичайна жінка - Грабар Валентина Лаврентіївна, 1930 року народження. Матір чотирьох дітей. Має п’ять онуків та п’ять правнуків. Добра, щира, доброзичлива. Має веселу вдачу. Любить українську пісню. Уже в такому похилому віці її дзвінкий голос можна почути на святкових концертах у сільському клубі. Вона – учасниця самодіяльного вокального гурту «Слобожаночка».
Спілкуватися з нею легко й просто. Під час розмови очі її випромінюють якесь незвичайно тепле світло, на вустах – лагідна посмішка. Коли запитую про її дитинство, очі стають сумними: згадувати це не так легко. Та говорить спокійно:
- Жили ми в колгоспі «Червоне побережжя» в селі Яремівка. Зростала в родині середнього достатку. Батько обіймав посаду голови колгоспу, мама працювала в тому ж господарстві. Коли розпочалася війна, мені було 11 років. Добре пам’ятаю, як люди сприймали звістку про фашистську навалу. Це було велике горе. Чоловіки йшли на фронт, залишаючи вдома малих дітей.
Коли прийшла повістка моєму батькові, його вдома не було. Він був на полі. Поштарка віднесла її прямо туди, і батько відразу при-йшов додому, зібрав речі й пішов на війну.
- Валентино Лаврентіївно, Ви пам’ятаєте, як війна прийшла у наше село?
- Той день я запам’ятала на все життя. Надзвичайний гуркіт роздався по селу. Я дуже перелякалася, коли глянула на небо: все воно було чорне від величезної кількості літаків. Почали бомбардувати. Я вискочила із двору і побігла вдовж вулиці. Накрапав дощ. Я бігла за людьми. Добігла до колгоспу, де був окоп. Усі, хто був там, залізли в нього, я опинилася під самою стінкою. Мені було дуже страшно, бо мами поруч не було. Я плакала та кричала, як і багато інших дітей, які були там. Через якийсь час усе стихло, і незабаром мене знайшла мама. Ми попрямували до містків на Осколі, які люди називали «білими». Коли дійшли туди, побачили, що всі вони розбиті. Люди, намагаючись утекти від ворога, кидалися в річку, хоча не всі уміли плавати. Дуже багато їх тоді загинуло... Це було дуже, дуже страшно.
- А чи доводилося Вам залишати домівку?
- Окупанти були в селах Куньє та Кам’янці Ізюмського району, і нам повідомили, що скоро вони будуть у нас. Дорослим довелося копати окопи. Вони були глибокими. Люди, в яких не залишилося хати після бомбардування, настилали там солому й спали.
Коли дізналися, що фашисти вже наближаються, ми з мамою швиденько позбирали всі речі та перенесли їх до сусідів у погріб. Вдома ж ми викопали за хатою яму й закопали туди скриню з речами. Викопали яму і в хаті, туди заховали скриню з пшеницею. Та втекти ми не встигли. Прийшлося нам з матусею та з купою інших людей сидіти в погребі. Цілий день бомбардували село, не залишаючи нас у спокої ні на хвилину. Горіли хати в селі, горіло узбережжя річки. Потім ворожі солдати вигнали нас із того погреба, і ми повернулися додому.
Серед солдат були румуни та італійці. От одного дня нас погнали румуни до Підвисокого. Там знаходився їхній штаб. Тим людям, у яких не було худоби, було легше. А в нас була корівка. Мама дала мені торбинку сухарів, і ми зібралися йти. Але це було не так просто, бо корова наша була сильно злякана й зовсім не хотіла йти. Коли це побачив солдат, він сильно вдарив корову. І ми скоріше погнали свою годувальницю. Йшли понад лісом. Прийшли в Підвисоке, а потім у Чистоводівку, де й зупинилися.
Одного разу я пасла корову біля ярка. Глянула на небо, а там знову повно літаків. Я злякалася, залишила корову, побігла в ярок, лягла там і прикрилась платочком. Мені так було страшно, що я вже не думала, чи є там корова, чи нема. Коли літаки пролетіли, я вилізла з ярка, забрала корову та й подалася додому. Зовсім забула, що залишила там платочок.
Через два тижні ми повернулися додому, але жити нам було вже ніде, бо в нашій хаті поселилися румуни. Коли зайшли до хати, побачили, що вони розвели вогнище прямо на підлозі. Всі стіни були чорними від кіптяви. Тоді ми пішли до бабусі у Вовківку. Спочатку там було не дуже добре, бо в нас не було приписки в тому селі, та потім усе якось владналося.
Одного разу влітку, коли достигли груші, я полізла на дерево, щоб їх нарвати. Складала груші в берет. Як глянула вниз, а там якісь люди. Це були італійці. З переляку я кинула всі груші і побігла до бабусі.
Люди розповідали, що італійські солдати зовсім не злі. Ставилися до наших добре і казали: «Не бійтеся нас. Ми змушені бути на війні. Проти вас ми нічого не маємо». Іноді вони пригощали своїми харчами, коли щось залишалося. Суп вони варили із жаб. Кажуть, що він був дуже смачний.
Якось, коли я вирішила сама погуляти, мене несподівано вхопив «за шкірки» один італієць. Він почав змушувати ловити для нього жаб. Я їх страшенно боялася і тому почала сильно кричати. Мені вдалося вирватися з його рук і втекти. Я побігла до бабусі і пожалілася на того страшного вояка. Вона відразу пішла до їхнього командира й розповіла про випадок зі мною. Командир повів мене до італійських солдат і велів показати, хто саме змушував мене ловити жаб. Я відразу впізнала свого кривдника і вказала на нього. За свій вчинок він отримав покарання – за наказом командира його побили батогами.
Так ми жили в бабусі аж до зими, а потім повернулися додому.
- Валентино Лаврен-тіївно, кожного року 2 лютого жителі нашого району відзначають День ви-зволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників. Чи пам’ятаєте Ви лютий 1943-го?
- Так, пам’ятаю. Ми дуже раділи, коли дізналися, що наші війська наближаються. Ворожі танки поїхали на Ізюм, а в селі ще залишилася купка вояків, які сиділи на горищах і стріляли звідти. Нашим людям передали, щоб усі тікали до Кулаківки, бо треба знищити німців. А потім ми тільки чули страшенну стрілянину.
Пам’ятаю, як через село йшли наші солдати. Серед них було багато поранених. Люди бігли їм назустріч, обіймали їх, запрошували до себе додому, бажаючи хоч чим-небудь допомогти своїм визволителям.
- Розкажіть, як налагоджувалося життя після німецької окупації?
- Звичайно ж, було дуже важко. Дітям приходилося допомагати дорослим відбудовувати колгосп. Люди, а здебільшого це були жінки, орали поля запряженими у плуги коровами. Працювали за трудодень. Недоїдали, недосипали. Хоча ми ще були малі, та все ж устигали й погуляти, побавитися. Дуже любили дівчата й хлопці співати. Знали багато народних пісень, частівок. У той час складали частівки і про німців, і про Гітлера. Усі були впевнені, що наші скоро переможуть ту погань. Хотілося познущатися з них хоча б таким чином.
- А чи була можливість навчатися?
- Коли налагодилася робота школи, продовжила навчання. Вчитися було важко, бо не було підручників. Та й зошитів теж. Писали на газетах. Але настрій був у нас уже кращий, бо приходили вісті з фронтів. Ми знали, що наші війська гонять фашистів із нашої землі, і це додавало нам оптимізму.
- Де влаштувалися після закінчення школи?
- У 1949 році я закінчила однорічні курси бухгалтерів у Боровій і пішла працювати у рідний колгосп. У ті часи нікому й на думку не спадало, що можна поїхати у місто: у селі тоді було що робити. Все життя довелося працювати в колгоспі. Роботи не боялася ніякої. Особливо любила працювати з худобою. Доглядала і за свинками, і за корівками, й за телятками.
- Як же склалося Ваше особисте життя?
- Тут же, в нашому колгоспі, знайшла свою долю. Вийшла заміж. Народила двох синів і двох доньок. Чоловік помер у 1979 році. Зі мною живе син Анатолій. Діти та онуки не забувають мене, часто відвідують, допомагають.
- Валентино Лавренті-ївно, чого б Ви хотіли побажати сучасній молоді?
- Звичайно ж, у першу чергу – миру. Бажаю, щоб нікому більше не довелося пережити тих страхіть війни, які випали на долю наших людей у роки війни. Бажаю, щоб люди ніколи не забували, якого вони роду-племені, не забували тієї землі, де вони народилися, щоб не забували того, що їхнє щасливе життя здобуте дорогою ціною – ціною життя мільйонів людей, сльозами, потом і кров’ю нашого народу.
Тетяна ВАСИЛЕНКО.
Студентка І курсу Харківського національного університету будівництва та архітектури.
