Що ми за народ такий!
(Закінчення. Початок в попередніх номерах).
У лютому 2006 року потрапив я ненароком на гучне застілля: копчені ковбаси, смажена свинина, сметана, оселедці і, як годиться, горілка – пий не хочу. Допався я до безплатного, як циган до патоки. І «переборщив» - переїв жирного. Неначе було мені сорок років. Заканудило – світа білого не бачу.
Подався я у Борівську поліклініку до М. Ф. Соборова. Той швидко з’ясував: печінковий синдром. Призначив ліки, кілька днів довелося полежати під крапельницями. На сусідньому ліжку в палаті на двох перебував уже тижнів два один хлопець, здається, з Пісок-Радьківських, на вид двадцяти з гаком літ. Обморозив обидві ступні ніг.
У лікарні люди легко вступають в контакт. Розгомонілися. Виявилося, що в січні того ж року, коли температура надворі утримувалася більше тижня 36 градусів нижче нульової позначки, він ввечері напився у приятеля самогону і ні, щоб піти додому, не знайшов нічого кращого, як укластися спати на мерзлій землі. Коли випадково наткнулися перехожі, ступні ніг були вже геть відморожені. Хірургам не залишилося нічого, як їх ампутувати.
Як не дивно, хлопець був сповнений оптимізму, казав, що є імпортні протези, буде ходити як ні в чому не бувало. Все повторював: «Он хлопець з якогось далекого села кінцівки рук одморозив, ото – біда», - сказав.
Справді, я помітив, як по коридору хірургічного відділення походжав юнак. Руки забинтовані. Біля вікна чорна від горя тужила бідна ненька: «Синочку, що ж ти наробив! Як же ми будемо тепер жити?». Та ж історія: під хмелем заснув на тріскучому морозі.
Зробилося моторошно… Звідки у декого з нас ота жахлива безпечність, безтурботність, легковажність, незвичка і небажання бути відповідальними за свої вчинки, особливо в критичні моменти життя? Звідки?..
І пригадався випадок, про який повідав знайомий шийківець. Чоловік уже в літах – тільки-но вийшов на пенсію (назвемо його Сашком) якось прихворів: заболіла нога. Поїхав у Борівську поліклініку до хірурга. Той порадив між іншим натирати місце, де боліло, спиртом або хоча б горілкою. Повернувся Сашко додому і до жінки: «Нінко, врач сказав, щоб ти дала грошей на дві півлітри – розтирати ногу, бо болить». Та, дурна, й дала ледь не останні. «Нащо там його переводити горілку! Обійдеться і так», - сказав сам собі Сашко. Накупив самогону (дешевше) і пиячив протягом трьох днів. Нога тим часом боліла все дужче. Коли стало зовсім несила, ліг у лікарню.
Ще випадок. Мешканець Борової (назвемо його Іваном) восени 2010 прийшов до матері, яка жила окремо, і попрохав сто гривень, аби найняти трактор виорати город. «А то взимку їсти буде нічого», - пояснив. Мати є мати: наскребла із своєї мінімальної пенсії. «Нащо там його орати! Посаджу наволоком, щось виросте», - сказав Іван. А гроші пропив. На городі нічого не вродило. І залишився, горопаха, без овочів. Не відомо, чим живився, адже ніде через горілку на роботу не брали.
Що ж, темнота наша… І що ми за народ такий!
Михайло ГОМОН.
