Люди, які наближали перемогу
22 вересня відзначається День підпільників на знак пошани їх героїчного подвигу. Ми щиро вклоняємося перед представниками Борівського підпілля, які, не шкодуючи свого життя, робили все, аби здолати ненависного ворога. Та, на превеликий жаль, жодного з них немає вже серед нас. Світла їм пам’ять і шана!
Сьогодні ми згадаємо живих свідків тієї страшної війни, які не були підпільниками, але теж зробили неоціненний внесок до наближення Перемоги. Це – звичайні трударі, які працювали на ланах і заводах, рили окопи, будували дороги…Більшість із них - це жінки, підлітки, літні люди. Серед працівників тилу була наша землячка – Єлизавета Григорівна Герасименко.
Народилася вона у жовтні 1922 року в с. Сергіївка Борівського району. В їхній родині виховувалося восьмеро дітей. Батько працював бухгалтером, мати була колгоспницею. Виживати родині допомагали дві «годувальниці» - корівки, яких вони тримали.
Маленька Ліза пішла навчатися у Чернещинську школу, закінчила 7 класів. Восьмий і дев’ятий клас закінчувала у школах с. Попівка та в с. Першотравневому. Їжею сім’я забезпечувала себе, але була велика потреба в одязі. Тому, коли рідна тітка, що мешкала в м. Єнакієве, запропонувала приїхати на роботу, Ліза відразу погодилася. Там вона працювала у багатьох місцях – була прибиральницею та розсильною у лікарні, у шахті «Червоний жовтень» виконувала важку фізичну роботу. Згодом закінчила курси продавців і працювала в торгівлі. У 1938 році повернулася в рідне село, де теж доводилося тяжко працювати. Та ось почалася війна… Радіо у селі не було, але селяни зрозуміли, що трапилося щось жахливе, побачивши, як у небі пронеслося 38 літаків. Збентеженню людей не було меж. Єлизавета працювала комірником у радгоспі «ХХ-річчя Жовтня». Та ось працівники цього радгоспу отримали наказ евакуюватися – селяни погнали худобу, трактори до Луганської області. Під час евакуації налетіли німецькі літаки, почали бомбити. Жінки саме доїли корів і змушені були заховатися під тваринами. Та цю колону, що евакуювалася, наздогнала німецька піхота. Ворожі солдати стріляли по них, били. Вони змусили селян повернутися назад.
Після звільнення радянськими військами рідної землі Єлизавета отримала направлення з військкомату на копання окопів. Цю роботу виконувала жінка у Святогірську та Старобільську. Потім її направили у Вороніж – тут прибирала зруйновану цеглу, уламки залізничних колій. Згодом працювала комірником у ФЗО до кінця війни.
Повернулася додому, а тут на неї чекав голод – батько вже був пухлий від нестачі їжі. Сім’ю знову рятували корівки, Ліза купила ще кукурудзи. Так і вдалося пережити той страшний післявоєнний голод. Молода жінка знову працювала в колгоспі, а згодом у буфеті в Боровій.
Зі своїм майбутнім чоловіком Петром Яковичем, який працював тоді на млині механіком, вона познайомилася у райцентрі. 1947 року подружжя побралося. Спочатку молода сім’я жила у с. Підлиман, там у них народилися син Володимир та донька Валентина. Згодом родина переїхала до Борової. Єлизавета Григорівна працювала в лікарні комірником і касиром, потім продавцем, а ще згодом – санітаркою у рентгенкабінеті лікарні до 1970 року.
До редакції нашої газети звернулася ця жінка з таким проханням – допомогти залучити відповідні служби, аби спиляти старий клен, що росте за її парканом. Гілки цього дерева падають, розбили вже 2 листи шиферу, що слугують парканом. Дуже б хотілося, аби цій жінці допомогли вирішити це питання – адже турбота про тих, хто наближав для нас Перемогу, буде найбільшою вдячністю від нащадків. Наше покоління повинне не тільки висловлювати слова вдячності таким людям , а й всіляко підтримувати їх та допомагати.
Тетяна КОЛЕСНІК.
