Авторское, Общество

Щоб біда не повернулась

Актуальне інтерв’ю, щоб біда не повернуласьАня – привітна мила дівчина з щирою посмішкою і добрими очима. Зараз вона вчиться тримати в руках зброю, а ще півроку тому навіть уявити не могла, що з нею може трапитися щось подібне. В той час, коли деякі чоловіки ладні забігти світ за очі або вигадати собі будь-яке захворювання від єнурезу до шизофренії, аби тільки уникнути мобілізації, дівчина йде захищати Батьківщину добровольцем.

Аня народилася й виросла у Слов’янську. Тут отримала освіту, створила сім’ю, стала мамою. Працювала в одному з банківських відділень міста, виховувала двох дітей, займалася домашнім господарством. А потім... в її рідне місто прийшла біда. Біда, яка змусила переосмислити все своє життя, усвідомити свою громадянську позицію, стати на захист свого дому, майбутнього своїх дітей.

- Аня, розкажи будь ласка, як все починалося у вашому місті?

- Майже одразу після перемоги майдану в місті почались хвилювання. Активізувалася антимайданівська пропаганда. Людей переконували, що владу захопили фашисти, будуть нищити російськомовне населення, перетворять нас на рабів. А ми Донбас, всю країну годуємо. На коліна не станемо. Росія нам допоможе. Взагалі, люди сплутали майдан з ополченням. Спочатку вважали, що вони роблять те ж саме, лише в своїх інтересах. Але ж на майдані люди боролися за зміни в державі, а не за її розпад і відокремлення територій на користь іншої держави. Вони стояли під українським прапором, а не під прапором іншої країни і не закликали президентів інших держав вводити війська. Після Кримського референдуму ці процеси ще більше посилилися. Люди почали мріяти про високі російські пенсії і зарплати, забуваючи про такі ж високі російські ціни і взагалі про ціну таких мрій. Часто можна було почути щось на кшталт «Україна бідна, що вона може дати? Що вона мені дала? А от Росія...» і т.п. Багато в цій ситуації залежало від місцевої влади. Через страх втратити свої владні позиції, всі ці настрої не те що не приборкувалися, а навпаки – розпалювалися. Насправді ж людей просто обдурили, використали. І коли в місті з’явилися озброєні люди, які захопили СБУ, міліцію, частина населення сприйняла їх як захисників, визволителів. Адже ґрунт вже був здобрений пропагандою.

- Як ти ставилася до такого розвитку подій?

- Я з перших днів розуміла, що все це неправильно. Все це може призвести до війни. А війна не буває без жертв і руйнувань. І мої батьки були такої ж думки. Адже є країна – Україна. Є її територія з визначеними кордонами. Вони закріплені Конституцією, визнані міжнародною спільнотою. Закономірно, що якщо хтось захоче відтяти шматок території, то держава, яка б вона не була, і хто б її не очолював, буде ці території захищати. Результатом стане військове протистояння між загарбником і його жертвою. Не знаю, як можна просити ввести війська іншої держави в своє місто. Це ж, по суті, запрошувати війну в свій дім. Та і взагалі, хотіти щоб територію твоєї країни привласнила інша лише тому, що ти хочеш більшу пенсію. Це так ницо. Звичайне зрадництво. Та зрадників ніде не люблять. А якби через кілька років дізналися, що в Україні пенсії більші, кричали б «Україно, введи війська!»? До того ж дуже обурювало поводження з державним прапором. Адже це не просто атрибут держави, це символ української нації. Якщо його зневажають, значить зневажають весь український народ, його культуру, мову, традиції, право на самовизначення, на захист своїх інтересів. Не владу, яка сьогодні одна, а завтра інша, а весь народ.

- У Слов’янську теж проходив псевдореферендум за ДНР. Хто брав у ньому участь? Хто голосував?

- В основному місцеві маргінали, люди, які не знайшли собі призначення в житті, ображені долею і суспільством. Було також багато людей старшого віку, які мріяли повернутись таким чином в Радянський Союз. Але ж Радянського Союзу не існує. І суть його не в об’єднанні територій, а перш за все в соціалістичному ладі. А в Росії такий же капіталізм, як і в Україні. Такі ж олігархи і корупція. Ніхто там не забезпечує житлом, як у радянські часи. Промисловість у приватній власності, а не в державній. Занепадають села, закриваються школи. Багато підприємств зруйновано і розграбовано. Тут більше схоже на відновлення імперії, а не СРСР. Не розумію, навіщо міняти шило на мило та ще й ціною таких жертв. До того ж, не факт, що Росії це потрібно. Є ризик залишитися невизнаною територією. А це шлях до повного занепаду. Будуть розірвані торгівельні зв’язки з іншими державами, зникнуть інвестиції. Жити як Придністров’я? Заради чого? До того ж, треба думати про майбутнє дітей. Я хочу щоб мої діти отримали належну освіту, а не недійсні за межами області дипломи. Дратує і маячня про «Новоросію». Я знаю, що є Україна - це український народ, українська культура, українська мова, українські вишиванки... А що таке «Новоросія»? Ніщо. Пусте місце. Її просто вигадали, щоб зруйнувати нашу країну, а хто забув, що є громадянином України - повірив. Взагалі, ця ситуація дуже добре показала хто є хто, хто якими цінностями керується в житті.

- Коли ти зрозуміла, що треба щось робити, якось діяти в цій ситуації?

- Та я з самого початку розуміла, що треба щось робити, але не знала що саме. Тим більше, коли в місті почалися мародерство, пограбування, зґвалтування, - стало страшно. Довелося відчути всю свою беззахисність і безпорадність. На початку травня до міста підійшли наші військові – Українська Армія, Національна Гвардія. Але населення зустріло їх неадекватно. Люди буквально кидалися під техніку не пропускаючи їх в місто. Називали окупантами, бандерівцями, фашистами. Не знаю, хто їх організував і надоумив на такі дії, я з ними не спілкувалася. Але було дивно і нелогічно – називають хлопців фашистами, кажуть, що вони приїхали їх убивати, а самі кидаються під танки з цілковитою упевненістю, що їм за це нічого не буде. Адже якби фашисти приїхали їх убивати, то убивали б. Чого ж ви йшли до них? Стати першими жертвами? Коли я побачила наших українських захисників, одразу ж зрозуміла, що повинна їх підтримати, допомогти чимось, показати, що в Слов’янську теж є нормальні адекватні люди, які розуміють громадянами якої країни вони є, люблять свою Батьківщину і готові захищати її цілісність і незалежність. Хлопці ж спочатку перебували в напівшоковому стані. Вони зовсім не очікували такого «прийому» від місцевих. Розповідали потім, що їхали в Слов’янськ з чіткою думкою, що їдуть захищати мирне населення від терористів, що люди чекають їх і потребують допомоги. Вони взагалі довго не могли повірити в те, що відбувається. Думаю, місцевих мешканців вони так і не зрозуміли.

У передмісті Слов’янська, десь за 7 км, було встановлено блок-пост ЗСУ. З 2 травня до кінця липня там несли службу солдати Української Армії, Національної Гвардії. Спочатку були хлопці з Житомирської області, потім їх змінювали інші. Цей блокпост забезпечував «зелений коридор» із Слов’янська для переселенців. Бойові дії там не велися, але все одно бували обстріли з боку ДНРівців, особливо у нічний час.

Я допомагала солдатам, чим могла: привозила воду, молоко, деякі продукти, готувала для них страви, прала одяг. Звичайно я не одна така, були й інші слов’янці, які їх підтримували і допомагали. А були й такі, що намагалися нашкодити, скомпрометувати. Вигадували нісенітниці. Наприклад, один місцевий фермер, прибічник ДНР, розповсюджував чутки, що хотів власним коштом відремонтувати пошкоджену лінію електропередач, привіз електромонтерів, а солдати їх прогнали, не дозволили ремонтувати, щоб люди сиділи без світла. Насправді такого ніколи не було. Він навіть не намагався щось там ремонтувати. Крім цього, ДНРівці частенько здійснювали обстріли в житлових районах, розповідаючи, що це роблять українські військові. Хтось вірив, але не всі. Адже кожен вірить у те, в що хоче вірити. Хлопці спочатку обурювалися, ображалися, але потім звикли. Взагалі вони всі дуже доброзичливі, людяні. Якісь, більш правильні, ніж ми на Донбасі. Одного разу хлопець в розмові з товаришами з опалу сказав нецензурне слово, а потім помітив, що я поруч стою. Одразу ж вибачився і помітно було, що йому ніяково. Ще й інші його присоромили, що при жінці лається. Немає в них ні ненависті, ні фанатизму, ні зайвих ілюзій по відношенню до влади. Вони просто захищають свою країну. Адже влада буває різна, а країна у нас одна.

- Зараз підтримуєш з кимось із них зв’язок?

- Так, звичайно, практично з усіма. Вони мені телефонують, я їм. Дякувати Богу, всі живі. Одного хлопця серйозно поранили, але загрози для життя вже немає.

- Аня, як ти гадаєш, хто винен в тому, що були жертви серед мирного населення? Що зруйновані оселі й інші будівлі в місті?

- Винні ті, хто кликав війну в свій дім і чинив перешкоди українським військовим надаючи можливість злу вкорінитися в нашому місті. Якщо у ваш дім приходить людина з гранатометом і стріляє з вашого вікна, хто винен в тому, що у ваше вікно прилетить відповідь з іншого гранатомету і зруйнує ваш дім? А відповідь прилетить, адже ваш гість несе собою загрозу для оточуючих. Очевидно, винен той, хто прийшов з гранатометом. Якби він хотів вас захистити, він би не ховався за вами у вашому домі, а намагався б відвести загрозу подалі від вас. Також винен той, хто пустив його в свій дім. До того ж звинувачувати українську армію взагалі безглуздо. Армія захищає територію своєї країни, її цілісність і незалежність. Саме для цього кожна держава має свою армію. Якщо міста Донбасу покинуть терористи – не буде війни, якщо їх залишать українські військові – не буде України.

- Після визволення Слов’янська і відновлення української влади настрої серед населення змінилися? Людям вдалося розібратися хто є хто?

- Так, багато людей змінили свою думку. Особливо після того, як Національна Гвардія зайшла в місто і почала безкоштовно роздавати харчі (посміхається). Припинилися обстріли, відновлено електро- та водопостачання, відбудовуються зруйновані будівлі. Люди повернулися в свої помешкання, на робочі місця. Виплачуються пенсії, заробітна плата. Багато хто з колишніх прибічників ДНР тепер більш за все боїться повернення своїх колишніх кумирів. В місті вже неодноразово проходили марші за мир з національною українською символікою, з’явилися бігборди з патріотичним змістом. Але, на жаль, є й такі люди, яких нічому життя не вчить.

- Серед твоїх знайомих є прибічники самопроголошеної ДНР? Хтось воював в рядах ополченців?

- Є знайомі, які підтримували ці сепаратистські ідеї, але пасивно. Ніхто з моїх знайомих зброї до рук не брав.

- Аня, ти вирішила взяти до рук зброю, що це означає?

- Я дізналася, що в батальон «Донбас» в складі Національної Гвардії набирають добровольців. Після проходження навчання в Артемівську будуть створені загони для патрулювання визволених міст Донбасу. Я заповнила анкету, написала заяву. Хочу охороняти свій рідний Слов’янськ. Стріляю вже добре, але дуже сподіваюсь, що така необхідність в моєму місті ніколи не виникне.

- Як рідні поставилися до такого твого рішення?

- Мама, чесно кажучи, злякалася. Вона розуміє, що це моє рішення має правильні мотиви, але вважає, що зброю в руках тримати і Батьківщину захищати - чоловіча справа. Тато приблизно такої ж думки. Батьки хвилюються, що це може бути небезпечно для мене. Діти ще не зовсім розуміють всього, що відбувається, але вже справжні патріоти і в усьому мене підтримують. Вони знають, що мама їх захистить.

- А ти не боїшся небезпеки, яка може тебе спіткати?

- Більше за все я боюсь, щоб те лихо, яке довелось пережити, ніколи не повернулось в моє місто. Та й просто хочу навчитися захищати себе, своїх дітей. Це ніколи не завадить. А взагалі дуже сподіваюсь, що найстрашніше вже позаду і насправді ніколи не доведеться воювати. Хоча новини з зони АТО бувають далеко не радісні. Приводів для оптимізму поки що малувато.

- Яким в твоєму розумінні повинен бути справжній чоловік?

- Перш за все він повинен бути патріотом, справжнім захисником, який не ховається за жіночою спідницею матері чи дружини, а усвідомлює свій обов’язок захищати Батьківщину. І не важливо якою мовою він розмовляє, якого він зросту чи статури. Чоловіка роблять чоловіком його вчинки, а не зовнішність, гаманець, соціальний статус чи національність.

- Аня, що б ти хотіла побажати нашим читачам на прощання?

- Перш за все – миру. І думати. Побільше думати, аналізувати, самостійно робити висновки спираючись на підтверджені факти. Це необхідно, щоб не стати жертвою пропаганди, відрізняти чорне від білого і не кликати війну в свій дім купившись на красиві обіцянки безкоштовного раю. Я вірю, що ми переможемо, а Україна буде вільною процвітаючою державою. Все в наших руках.

Оксана Дудник.