Общество

Сторінками історії району 2013

Сторінками історії району

Борівський район вперше було створено в межах Борівської волості в 1923 році в результаті скасування старого адміністративного поділу. Двічі, в 1930 та 1962 роках, район ліквідовувався як постійна адміністративно-територіальна одиниця і входив до складу Ізюмського району. Відновлений 1966 року, він існує досі.

Загальна територія району 875,3 км, що становить 2,8 % від загальної площі Харківської області. В районі налічується 39 населених пунктів, діє одна селищна і 9 сільських рад.

Адміністративним центром району є селище міського типу Борова, його віддаленість від Харкова становить 147 км.

Територією району протікає 8 річок, загальна площа яких становить 5,2 тис. га. Найбільшою є річка  Оскіл.

Борівський район на півночі межує з   Куп’янським районом Харківської області, на півдні — з Краснолиманським районом Донецької області. До східних окраїн Борівського району прилягають    Сва-тівський і Кремінський ра-йони Луганської області, а із заходу район межує Ізюмським районом Харківської області.

Перші літописні згадки про Борівську землю датуються 1698 роком у розповіді про Гороховатську чоловічу пустинь — невеликий монастир на правому березі Оскола. Хоча перші поселення на території Борівського ра-йону, як вважають історики, з’явились ще раніше. Тому своє літочислення Борівщина веде з 1664 року.

На початку ХХ століття слобода Борова поступово ставала торговим центром для навколишніх хуторів і слобідок. Жителі в основному займалися землеробством, тваринництвом.

Головною культурою в землеробстві вважалось  жито, яким засівалось 2/3 озимих полів. З успіхом вирощувалася яра пшениця сорту арнаутка, головний збут якої через        порти  Азовського моря ішов на Таганрог, щоб потім потрапити в країни Західної Європи.

По Куп’янському повіту, куди входила Борівська слобода, врожайність з десятини на той час становила: жито озиме - 46-63 пуди; пшениця озима - 55-73 пуди, що на 15-20 % нижче середнього по Харківській губернії. Причиною були несприятливі погодні умови, часті градобої.

Крім пшениці і ячменю,  сіяли овес, просо, гречку, дещо менше гороху, картоплі, буряка. Борівський край спеціалізувався на вирощуванні льняного насіння зразкової якості, яке через Азовські порти також відправлялось за кордон.

У тридцятих роках ХХ століття почався масовий вступ селян у колективні господарства.   У січні  1934 року в Боровій було створено машинно-тракторну станцію, а невдовзі споруджено Будинок культури, приміщення для лікувальних закладів, лазню, перукарню.

У 1938 році територією району була прокладена залізнична магістраль Ку-п’янськ—Донбас.

Район має славне трудове і бойове минуле. Він є малою Батьківщиною багатьох відомих людей України. Серед них — Герої Радянського Союзу: Біжко Володимир Єгорович, Запорожченко Григорій Анд-рійович, Колеснік Василь Степанович, Сентюрін Володимир Іванович, Шутько Єгор Йосипович.

Трьома орденами Червоної Зірки був відзначений наш земляк Котко М. Т., орденом Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та двома медалями     «За відвагу» відмічений командир кавалерійського взводу Г. О. Соляник. Орденом Слави ІІІ ступеня та трьома медалями «За відвагу» - П. Северин.

У роки окупації (вона тривала 7 місяців) на території Борівського району діяв партизанський загін під керівництвом П. А. Журавльова та Борівське підпілля.

Крім партизанів і підпільників, слід назвати окремих патріотів. Наприклад, Сусанну Олександрівну Головіну. Будучи лікарем Борівської лікарні, вона врятувала десятки молодих людей від німецької неволі, видаючи їм довідки про вигадані хвороби. Щоб запобігти масовим вивезенням юнаків та дівчат до Німеччини, вона не побоялася об’явити район тифозним.

У роки Другої світової війни на її фронтах воювало 4207 борівчан, 3780 із них не повернулись додому. Близько 40 чоловік боролися в підпіллі. 78 мирних жителів загинули при бомбардуванні, 53 замучені на допитах. Борівський район був визволений військами 1-ї та 8-ї гвардійських армій генерал-полковників В. І. Кузнецова та В. І. Чушкова.

Війна завдала народному господарству району значних збитків. Тваринницькі ферми були зруйновані, частина техніки вивезена в тил.

Попри це, вже протягом першого місяця після визволення, Борівський район зібрав і передав Першій Гвардійській армії 250 тонн картоплі, 200 тонн овочів, 200 тонн м’яса. Весною 1943-го, за 12 днів, з допомогою населення, було збудовано міст через Оскіл.

Після війни чимало борівчан прославили себе трудовими здобутками. Героєм України став голова СТОВ «Новий шлях»           А. Т. Криворучко. Трьома орденами Трудового Червоного Прапора нагороджений голова колгоспу «Червоний маяк» — Глухачов М. Г., двома орденами Леніна — механізатор Ляпко В. І., орденом Леніна та двома орденами Трудового Червоного Прапора — доярка Масич Т. Є., орденом «Знак Пошани» та двома орденами Трудового Червоного Прапора — механізатор Бараннік П. В.

У Борівському районі на обліку перебуває 66 пам’яток археології.

Наш район — це стародавній осередок розселення людини. Біля села Новий Пришиб виявлені мезолітична стоянка (VIII-VII тисячоліття до н. е.) та поселення періоду бронзи (IX-VIII століття до н. е.), рештки поселення салтівської культури (VIII-X століття н. е.).

Поблизу села Олександрія виявлено пізньонеолітичне поселення та могильник. Розкопано 25 поховань (IV-ІІІ тисячоліття до н. е.) та 4 поховання салтівської культури (VIII-X століття н. е.). Також виявлено 2 поселення скіфського часу (IV-ІІІ століття до н. е.) в околицях села  Загризового.

В околицях села Піски-Радьківські знайдено 3 неолітичних поселення (IV тисячоліття до н. е.), кургани та поселення епохи бронзи (II тисячоліття до  н. е.). На курганному могильнику розкопано один курган з 4 похованнями  катакомбної культури.

Також поблизу села  Гороховатка виявлено поселення салтівської культури (VIII-X століття н. е.).

Новою архітектурною пам’яткою Борівського району сміливо можна назвати Свято-Миколаївський храм в с. Чернещина. Його урочисте відкриття відбулося 5 листопада  2000 року. Храм унікальний не тільки тим, що він своєю архітектурою відроджує забуті традиції  українського бароко, тут уперше було застосовано метод мікроетапного проектування (розробка проекту почалась разом із спорудженням храму, креслення випереджало будівництво на декілька днів).