ПЕРШЕ  ПРИЧАСТЯ

Скупий липневий дощик, що два дні підряд намагався розчулити запечену землю, перед самим ранком відкотився останньою хмаркою на західну окраїну села і там, зачепившись за одиноку тополю, вже перетворювався на легкий серпанок під променями вранішнього сонця, що знов після нетривалої перерви повертало своє право  спекотного володаря літа Кола Сварожого 7519 від Трипілля. Сонячні промені ще не падали сторчма, пронизуючи всесвіт, ще летіли по дотичній, залишаючи на землі невидимі попруги тепла і світла, і земля ще не дихала в небо спекотною черінню, а лише  обіймала  ранок теплою  лоскітливою пелюсткою, наче вдихаючи в нього, в усе живе свою земну невмирущу душу.

Східний вітер, наче змагаючись з сонцем, дмухав спершу поривчасто, завзято по-парубоцькому закручуючи рідкий спориш по двору. А потім, таки зібравшись з силами, чи то, накінець, повністю прогнавши з себе нічну дрімоту, подув рівномірним прохолодним струменем і на короткий ранковий час таки встановив хистку  температурну рівновагу. Наче нерозважливий юнак він впрягався в нерівну боротьбу. Його близька поразка була очікуваною і закономірною, та самовіддана спроба вже знайшла належну оцінку в шепоті подяки, що линув з листяного верховіття старої дички.

Малому Арсену було байдуже до перепитій природної боротьби. Він посміхався сонцю, яке будь-що  намагалося лизнути його карі оченята, лізло під довжелезний козирок, сліплячи своїм Даждь-Божим сяйвом, черкало по оголених колінах,  малювало на землі його рухливу подобу, що слідувала за ним, куди б він не йшов. Кожне нове сонце приносило нові відкриття. Лише третє літо відкривало перед ним свої секрети, і скільки ще невідомого і невідкритого чекало свого малого Колумба на дідівському подвір’ї.

А дід сьогодні і справді задумав щось незвичайне, небачене. Черпав зі старої бадді відром і лив з піднятих рук незрозумілий шумливий струмінь, що спершу розсипався по старому покривалі, а потім став потроху виростати рухливим горбиком, щосекунди підростаючи  і розширюючись. Дідуня повертав туди-сюди і  бурчав під вуса: «от крутить тебе, як чорт хвостом» і разом з ним поверталася змієвидна рухлива стрічка, відносилася вітром і розсипалася по двору, вкриваючи траву золотавими скалками. Малий підійшов і підставив рученята під незнане диво. Капельки нового хліба вдарилися об маленькі долоньки, які скотилися, а які застигли здивовано, перервавши дочасно свій лет: «Що то?».

- Дєд, шо? - запитав малий, підносячи руки.

- То хліб, Арсенка.

- Ліб?

Дивився допитливо на дідуся, а потім підкинув  долоні до неба, наче птаха відпускаючи: «Лі-і-і-б!», - дзвеніло весело і безтурботно, навіть урочисто, наче душею видихнуто: «Лі-і-і-б!».

Присів навпопічки біля рухливого горбика, глянув знизу вверх, туди, де сміялися дідові очі.

                - Дєд, моно? Моно? Бриніла в голосі надія і якась дещиця страху: «А що, як не дозволить? Дідунька добрий, та все ж,  це щось таке…», - показував пальчиком на купу перевіяного пшеничного зерна, а в погляді цікавість, надія прохання, і рисочка терплячого чекання.

                - Можна, онучок, можна…

Пірнув по лікті наче і в тверде, та все ж піддатливе, що миттю сховало рученята, підняв долоньки, ворушив пальченятами, добираючись поверхні, роздивлявся, як скочуються зерна, звільняючи з короткочасного полону. Зовсім не страшно.

І враз винирнув руками на поверхню, підіймав у стиснених кулачках і випускав рухливі зерна, спостерігав, як течуть вони між пальців, котяться до ліктів, залітають у рукави.

Раз. Другий. Третій.

Допитливість. Здивування. Задоволення.

                - Моно, дєд, моно…

Уже й не запитання, а більш твердження так, лише  для певності, що можливе таке щастя, що можна набирати і відпускати це щастя, брати його знову і знову, багато, скільки забажаєш,  і дарувати йому свободу, відпускаючи на волю. Можна набирати повні жмені і переносити ось сюди, на цей кінець покривала, а потім ще і ще, насипаючи нову купку, а потім он там іншу, а потім - доріжку між ними.  

                Це не пісок. Це щось інше. Живе і рухливе, слухняне і непокірне. Давить у колінця і лоскоче по руках. З нього можна побудувати цілий світ. А потім змінити його, перенісши ось цей горбик сюди. А цю доріжку - ось сюди. По доріжці можна поїхати до папи. Треба, лишень, машину. Спохватився, крутнувся по двору  і вже біг з маленькою автомоделькою.

                - Моно, дєд, моно… знову, більш твердження, ніж запитання - так, майже машинально, для проформи. Він зараз зайнятий, йому ніколи, він їде до папи. І вже, не чекаючи відповіді – туди, у стрімкий потічок. На битий шлях, на бездоріжжя… повний газ, вгору, вниз… застрягли…, більше газу! Вперед! Їдемо до папи.

                Дід смикає себе за вуса. Не терпиться: а ну, як вітер стихне, а зерно так і залишиться недовіяним. Та не в силі зупинити, розрушити  уявний світ малого Арсенки. Світ, що той побудував на новому хлібі. Мабуть, він ще не усвідомлює хліб, як першооснову буття. Але ж он: побачив життя між зернятами, проклав між ними доріжку і сам в тому житті старається, дирчить перегрітим двигуном, і їде не куди-небудь, до батька.

Ні, не витравити життя наше ніякими чорнобилями. Хай поламає, погне - діти, онуки проростуть у цій землі, без слів і настанов, самі, ось так все порозставляють, що по кутках, що на покуть і до нас, до пам’яті  Роду нашого через баюри і нетрі дорогу знайдуть…   

Олександр МАЛІЙ

с.Ізюмське

2011 р.