БУВАЛЬЩИНИ РІДНОГО КРАЮ

ЖИВЦЕМ ПОХОВАНИЙ

Жахливу бувальщину повідав мені у 1950-х роках наш горьківський сусід Степан Леонтійович Яценко (хай царствує на тому світі!). Розказане подаю в літературній обробці.

«Як відомо, під час НЕПу до 1929 року селяни господарювали індивідуально – самотужки обробляли земельні наділи. Як малосімейний я мав наділ невеликий і змушений був найматися у весняну пору сіячем до заможних хазяїв Верхнього Лиманського хутора ( з 1920-х – Зелений Гай) – кілометрів чотири від Шийківки.

У 1928 році повернувся з Донбасу до своєї жінки в Зелений Гай один чоловік років сорока. Кілька місяців він працював на заробітках на шахтах, де втратив здоров’я внаслідок аварії. Тож часто недужав. Дивувалися односельці, що інколи він міг спати ледь не цілу добу, не прокидаючись. Його жінка до цього звикла і тому не надала значення, коли одного дня чоловік не прокидається – спить і спить. Вона будити, а він  не подає ознак життя: дихання непомітне, пульс не прощупується, обличчя осунулося, ніс загострився, губи побіліли. Вирішила: помер. У ті часи трупи на розтин у лікарню, як тепер, не возили. Отже, поховали того чоловіка. Не на кладовищі, а, як часто тоді водилося, а у вишневому садку біля власної хати.

На тому великому похороні були присутні не лише зеленогайці, а й мешканці сусідніх сіл і хуторів – Веселовки, Куцманівки, Кир’янівки та ін., які, звичайно, помітили, що покійник лежав у домовині в новому шевйотовому темно-синьому костюмі, придбаному на Донбасі. Остання обставина важлива. Саме цей коштовний одяг привернув увагу двох злодіїв, які вирішили розкопати тієї ж ночі свіжу могилу і поживитися. Однак тільки-но зняли кришку  труни, як несподівано для них покійник хутко скочив на ноги. Злодії, ясна річ, перелякались – і навтікача. А колишній покійник тим часом прийшов до хати, стука в шибку: «Відчини!».  Жінка буквально обімліла: «Хто це?», - питає. «Я, твій чоловік, не бійся». «Мій чоловік помер, іди собі геть!»

Такий приблизно діалог відбувся поміж ними. Нічого не залишалося, як іти до родича, який мешкав неподалік. Той, на відміну від жінки, його признав. Чоловік розповів, як було. Родич у свою чергу розповів це жінці, заспокоїв.

Тож поховали, як кажуть, живцем, і лише щасливий випадок, лише мимохіть був колишній шахтар врятований від жахливої загибелі. Він навіть намагався розшукати своїх невільних рятівників: хотів подякувати за чудесне спасіння. Та ті, звичайно, не об’явилися».

На мене розповідь Степана Леонтійовича справила приголомшливе враження. Навчаючись у Харківському університеті, я ознайомився з матеріалами до біографії Миколи Гоголя, де наводилася легенда (а, може, й не легенда), згідно з якою саме так було захоронено великого письменника. Начебто уже в радянські часи, коли робили перепоховання, це підтвердилося: Гоголь (вірніш скелет) лежав у домовині обличчям вниз. На жаль, його не було врятовано, як у нашому випадку.

Що ж на це каже медицина? Виявляється, бувають хвороби, за яких зникають усі ознаки життя людини, хоча насправді вони не зникають, а виникає тимчасова зупинка в роботі життєвого механізму. Настає строк - і якась таємнича сила знов приводить його в дію. У такі моменти і трапляється те жахіття, коли людину ховають живцем. І такі випадки непоодинокі. Американський письменник Едгар По в одній із своїх парадоксальних новел наводить їх кілька.

Таким чином, бувають хвилини, які красномовно свідчать, що з людиною може трапитися лихо набагато дивовижніше вигадки. Такі трагедії хвилюють якось особливо. Бути похованим живцем – жахливіше від усіх жахів, які випадають на долю смертних. Можна лише уявити, що відчувають поховані живцем, їхні моральні і фізичні страждання в той, тепер уже по-справжньому невідворотній час.

Едгар По писав: «Можна з упевненістю говорити, що ніяка інша доля не уготовала людині таких безутішних тілесних і душевних страждань, як внаслідок поховання живцем».

Михайло ГОМОН.