Іван Ганзера. Закулісся

Вокальне шоу «Голос країни» на каналі «1+1» набуває все більшої та більшої популярності, а разом із ним героями сердець мільйонів глядачів стають учасники цього проекту. Одним із них є Іван Ганзера, про якого ми вже писали на сторінках нашої газети. Протягом двох прямих ефірів Іван не просто чарує всіх майстерністю виконання та щирістю почуттів, він є одним із лідерів проекту за підсумками голосування глядачів! Саме Івана Ганзеру визнали найсильнішим у команді Діани Арбєніної самі учасники «Голосу країни», а популярність відеозаписів його виступів в Інтернеті просто зашкалює.  Особисто я знаю багатьох людей, які вже звикли кожен день проводити у вокальному супроводі Вані: плеєр у кишеню, навушники у вуха, а там «Не встидайся, це твоя земля! Не встидайся, це Україна…» у Ваніному виконанні. І стає так приємно на душі, адже із його голосом звучить на всю країну і за її межами мала батьківщина Івана – Борівщина!

Та вдячність Вані має лунати не тільки за це. Найбільш важливим є те, що наш хлопець подарував багатьом людям надію, надію на те, що мрії збуваються. Із малесенького села, із вадами зору, не маючи впливових знайомих та великих коштів, він здійснив своє найзаповітніше, здавалося б нереальне бажання. Він співає на професійній сцені, з ним працюють метри шоу-бізнесу, тисячі глядачів голосують за нього і слухають його пісні, врешті-решт можна сказати із впевненістю, що Іван Ганзера – молода зірка! Збираються глядачі, вмикаються камери, відраховуються секунди до прямого ефіру, мить  – і всі ми впізнаємо його у талановитому артистові вокального шоу «Голос країни». Він впевнено тримає мікрофон і, не соромлячись, поправляє окуляри, говорить складними музичними термінами із продюсерами шоу і бере участь у фотозйомках, дає інтерв’ю журналістам і одягається у професійних стилістів. Але за кілька годин ефір добігає кінця, Катя Осадча та Андрій Доманський (ведучі проекту) прощаються з глядачами, зіркові продюсери приймають поздоровлення, працівники каналу збирають обладнання, а Ваня з татом… під вже такий знайомий стукіт потягу повертаються додому, в село Калиново. І ці 600 км розділяють життя Вані на дві частини: він – звичайний сільський хлопець – там: у світлі прожекторів, пліч-о-пліч із відомими зірками, в одязі стилістів; і тут, вдома: без Діани Арбєніної та  Костянтина Меладзе, без оркестру, мікрофона та дорогого костюма… І я дуже щаслива, що, спілкуючись з Ванею перед самим потягом на Київ, перед складними репетиціями та відповідальними ефірами, він із таким запалом та теплом розповів мені саме про життя «ЗА кулісами»: про дитинство сільського хлопця, про перше кохання, про шкільні бійки, про мрії та сподівання. І ось тут я зрозуміла: Іван Ганзера – не тільки голос країни, але і її душа.

Ваню, як співака, як зірку шоу «Голос країни» тебе знає багато людей. Але мало кому відомо про Івана Ганзеру «за кулісами», а точніше, про Івана там, за 600 км від Києва, у селі Калиново. Так хочеться уявно розгорнути альбомну сторінку  твого дитинства…

Моє дитинство було таким же прекрасним, як і дитинство безлічі інших дітей. І хоча батьків переконували віддати мене в спеціалізований Харківський освітній заклад для дітей із вадами зору, вони мене нікуди не відпустили, за що я їм безмежно вдячний. Я ходив до звичайної школи, мав звичайних друзів, намагався грати у звичайні ігри і не відчував себе «іншим». Я так само шукав своє місце у суспільстві, спільну мову з однолітками. І я  дуже щасливий, що у моєму дитинстві було місце для синців на колінах, для розбитих ліктів, для бійок із хлопцями, для першого кохання…

«Для першого кохання»? Цікаво… не поділишся із читачами?

Ця історія трапилася ще в першому класі. (посміхається) Дівчинку звали Аліна… Вона, на жаль, вчилася з нами лише один рік. Ось так тоді припала до душі. Іноді я навіть проводжав її додому, портфель ніс… Оці перші дитячі почуття, такі приємні спогади! А коли я був не в змозі провести Аліну, то жоден хлопець не наважувався зайняти моє місце: знали, що за це є шанси отримати від мене, як кажуть по-народному, «по чайнику».

Ого! То ти в дитинстві був розбишакою, любив бійки?

Ну, я не скажу, що скрізь перший ліз у бійку… Нормальним був, врівноваженим. Я просто ніколи ображати себе не давав. Отож, класу до 5-го кожного дня додому приходив з розбитими губами, роздертим одягом, синцями, саднами, все, як треба. (сміється) Хоча…(загадково так) Був у мене тоді один знайомий, то нам з ним приводу не треба було, як півні малі. А особливо за Аліну в нас змагання були, не раз розтягували друзі. Зараз із ним згадуємо, то дуже сміємося.

А з Аліною зв’язок підтримуєш?

Так, в Інтернеті спілкуємося іноді, згадуємо. Але вона, мабуть, і не здогадується, що є моїм дитячим коханням. А я, як зараз, пам’ятаю свої почуття до неї: такі кумедні, здавалося тоді, що серйозні, але ж по-дитячому серйозні. Та я скромний, нічого їй тоді не сказав.

Іване, а як проходили шкільні роки? Чим запам’яталися тобі роки за партою?

До звичайної загальноосвітньої сільської школи я пішов, як усі діти мого віку, у 6 років, навчався за стандартною програмою. Вчителі мене ніколи не виділяли, я був частиною шкільного колективу, і це було найпрекраснішим. Головною метою для мене було навчитися читати та писати. Спеціальних якихось приборів, книжок в нашій школі не було. Отож, сприймав все на слух, а вже вдома з мамою довго працював над завданнями. Саме мама і відіграла найважливішу роль в моїй освіті. Вона ж відвела мене до музичної школи. Дуже хотіла, щоб я не склав руки і чогось досяг у життя. Вона надихнула мене боротися і повірити у свої сили.

А розкажи, будь ласка, про початок твого творчого життя, про перші сходинки на шляху до успіху? Як тобі вдалося опанувати два музичні інструменти?

До музичної школи мама відвела у другому класі. Пішли на прослуховування на клас акордеона до Невмирич Валентини Петрівни. Вона зауважила, що я ще дуже маленький, але сказала, що слух є. Отож, запропонувала прийти наступного року. Але ж мама була на 100% впевнена віддати мене вже зараз до музичної школи і переконала взяти маленького хлопчика, якого з-за акордеона було ледве видно (тобто мене). Перші два роки були дуже складними! По-перше, я страшенно не хотів відвідувати заняття, мама буквально виганяла мене з дому (посміхається), а по-друге, нам з Валентиною Петрівною важко було один одного зрозуміти. Просто вчитель, коли навчає дуже маленьку дитину чомусь новому, то дивиться в її очі, одразу бачить, чи запам’ятало мале що-небудь. У моєму ж випадку це не було варіантом. Особливо важко було Валентині Петрівні, моральне напруження, відповідальність. Кожні 15 хвилин вона виходила з кабінету, давала змогу мені зібратися і сама відпочивала. Пізніше вона зізналася, що виходила і для «розрядження» читала журнал «Крокодил». (сміється) Я, Валентина Петрівна і мама як посередник довго шукали якусь спільну мову, схему порозуміння, методи навчання, і вже незабаром ми почали розуміти один одного з півслова. Я прикипів до музики: закінчив клас акордеона, потім навчився грати на синтезаторі. Знову ж таки в музичній школі не був окремо від гурту, дотримувався правил та програми, здавав екзамени, технічні заліки, виконував складні твори, відчував себе повноцінним учнем.

Ваню, як ти полюбляєш відпочивати? Як ти відновлюєш свої сили?

По життю я – сонько. Ну ду-у-у-у-уже люблю поспати! 12 годин повноцінного сну після тяжкої репетиції – оце справжній відпочинок. Хоча, коли настигають екстремальні умови, то можу через нестачу вільного часу не спати дві доби точно. Якщо задумав якусь справу, не засну, поки не завершу. Як фонограми пишу на замовлення, то вночі якраз те, що треба. (посміхається) Але коли побачу готовий результат роботи, тоді можу і на добу в сплячку. Також люблю рибалку! У нас водосховище поруч, пішки дійти можна. Батько мені спеціальну вудочку зробив! Але він подумав спочатку, що я так, «погратися», прийняв це як забаганку. Але з часом так траплялося, що я більше за нього наловити міг. (сміється) Зараз, на жаль, часу не вистачає на рибалку.

Ваню, а що ти сам можеш сказати про свій характер? Який він, Іван Ганзера?...

Та такий, як і всі. (так сором’язливо сміється) Мабуть, …справедливий, бо несправедливість мене дуже пригноблює.

Є якась риса, якої б хотів позбутися?

О та-а-а-а-к! Є в мене звичка відкладати все на останній момент! А потім: …бігаєш, не встигаєш, все переробляєш. Я сам себе завжди сварю: чого його не було зробити, як часу було вдосталь?

Ваню, а чому віддаєш перевагу на кухні? Чим любиш поласувати?

Я ніколи не перебираю їжею, головне, щоб було смачно та корисно! Полюбляю, як готує мама. Коли приїжджаю з Києва, то кажу : «Мамуню, все, що є, давай на стіл. Син буде їсти!» (посміхається) Обожнюю смажену картоплю.

Ваню, ти співаєш на такій величезній сцені, вся Україна голосує за тебе, ти – один з  лідерів шоу, глядачі тебе люблять… Чи є іще якісь надії та мрії?

Ой, ти знаєш, в мене їх багато! Найближчим часом дуже хотілося б побувати на якомусь із матчів Євро-2012 у Харкові. Але, як дізнався про систему, за якою можна отримати квиток, зрозумів, що це майже нереально та і пізно вже. Але б хотілося відчути оту атмосферу.

Дякуємо, Ваню, за захоплюючу розповідь. Ми бажаємо тобі і надалі блискучих виступів на «Голосі країні», тримаємо за тебе кулачки і відправляємо повідомлення. До зустрічі!

Тетяна ШАПРАВСЬКА.

Студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.