Останній лицар
ОСТАННІЙ ЛИЦАР
Не поспішай ховати зброю й лати,
Лишилося недовго до біди,
Лишилося недовго ще чекати,
Готуйсь криваву жертву принести.
Війна прийде, і вартові на стінах
Набат тривожний подадуть в пітьму.
Зімкнись з товаришем своїм спина до спини,
І в битві цій допоможи йому.
А ворог напирає. Сотні й сотні,
І бою лють уже не має меж,
І, навіть, як залишишся самотній,
Не смій схиляти зречно свій меч.
І зорі всім твою розкажуть правду,
Про те, що доблесть вище, ніж ганьба.
Ти був один, та честь свою не зрадив,
Останній Лицар, що Героєм пав.
(Л.В.Одиноков).
Туман на долину ляже,
Втомившись за день від сонця.
Ти де? Де кохання наше?
Чи, може, мені здалося?
Чи, може, мені здалося,
Чи, може, дарма повірив?
І запах твого волосся
Це відблиск моєї мрії?
І очі такі кохані,
І сміх такий щиро-юний,
Чи сон, чи мара під ранок,
Коли мені було сумно.
І пам’ять слова стирає
Потроху, безвідворотньо.
Старію. Душа вмирає.
Самотньо мені. САМОТНЬО.
(Л.В.Одиноков).
* * *
Ти знов мені заснути не даєш,
Крізь сон дивлюся в твої очі знову.
А ти мовчиш і навіть не змигнеш,
Не знаю, як почати я розмову.
Все, що хотів сказати, не успів,
А що успів, таке все нісенітне.
Тепер мовчу, бо бракне мені слів.
Тепер мовчу, бо щось казати пізно.
Можливо, в цім мій самий тяжкий гріх
І через це душа від болю стогне.
Тебе урив фатою білий сніг,
А я тепер страждаю від безсоння.
(Л.В.Одиноков).
* * *
Сюрчить у травах зелений коник,
Гукає сонце крізь перші роси,
Душі торкає забуті дзвони –
Старе, щемливе згадати просить.
Косою дзвінко шлях прокладаю,
Росяні сльози під ноги ляжуть.
Дійду загінку і все згадаю,
Он, очерети мені підкажуть.
Лягають трави, немов солдати,
В п’янкі, духмяні, пружні покоси.
Душа тріпоче і щось згадати
Старе, щемливе згадати просить.
Туман до річки тікає білий,
Промінням сонце обійме плечі,
Зітру рукою чоло спітніле,
Вклонюся сонцю: “Згадав нарешті…”
(Л.В.Одиноков).
* * *
Гримлять громи на Боровою,
Рясніє дощ над Осколом,
Веселка, випнувшись дугою,
Схилилась до води чолом.
Де перші краплі вправним рухом
По хвилях павутину тчуть,
І осока вмиває руки
В обіймах теплого дощу.
Оскіл співає пісню літу,
Стара, натруджена ріка.
І заколисаний спить вітер,
Вмостившись в сосен на гілках.
(Л.В.Одиноков).
Дорогою ганьби своєї,
Дорогою нещасть та лих,
Йду на колінах за тією,
Яку утримати не зміг.
Я їй як Богу поклонявся,
Заради неї помирав,
Заради неї воскрешався,
Любив, надіявся, страждав.
Тягнув щосили вслід їй руки,
Не сміючи устать з колін.
Життя без неї - просто мука,
Життя без неї - просто тінь.
На цій дорозі, певно, й згину.
Яких ще мук мені знести?
Та йтиму, йтиму без упину,
З надією колись дійти.
(Л.В.Одиноков).
* * *
Може ти не ангел, але і не демон.
Може ти не сонце, але ти й не мла.
Відступає миттю найтемніша темінь,
Тільки лиш відчую тінь твого тепла.
Відступають миттю найтемніші хмари,
Бо твоя усмішка у моїй душі.
Хто ти? Я тобою вже, здається, марив?
Хто ти? Я тобою вже, здається, жив.
І настане літо, і розквітнуть квіти,
Бо на цьому світі є у мене ТИ.
Ти для мене сонце, лагідне і світле,
Ти для мене ангел світлий і святий.
(Л.В.Одиноков).
* * *
Мовчить зима. Нема листів.
Поштова скринька скрипне сонно,
І рій давно забутих слів
Натужно стукає у скроні.
І співчутливо, темний ліс,
Схилився понад огорожу.
Замерз. Мовчу. Немає сліз.
І я не плачу, бо не можу.
Забутий Богом і людьми
В своєму мікро-мікросвіті,
Тут тиша й спокій, й вічний мир,
Та ніде, ніде тут зігрітись.
Старих знайомих вир подій
Мов попіл по світах розвіяв.
Забулись всі. Нема листів
Сьогодні знов. Нема надії.
(Л.В.Одиноков).
* * *
По мінному полю, без карти,
Останній рубіж перейду.
Сьогодні не буду вмирати,
Сьогодні ще не пропаду.
Застигли в окопах багнети
В чеканні кривавих жертов.
Комусь доведеться померти,
Даремно сюди хтось дійшов.
Та смерті боятись не стану.
По мінному полю навскіс,
Без слів, без думок, без вагання,
З багнетами наперевіс.
Хтось буде на порох зітертий,
Та знаю: це буду не я,
Бо кров не моя на багнетах,
І смерть за плечем не моя…
(Л.В.Одиноков).
* * *
Я прилечу, стомившись від розлук,
Коли розсіються мільйони літ,
Коли долоні моїх мертвих рук
Зуміють віднайти твій теплий слід.
Коли пісок укриє перевал,
Який я подолати не зумів,
Коли я виучу нові слова,
Які вкладу у свій вітальний спів.
Я упаду на наші острови,
Коли пісок відступить в океан,
Коли нової пагони трави
Сховають кров з старих, болючих ран.
Коли постане молода Весна,
Яка зігріє першим промінцем.
Я був один. І ти була одна.
Не треба слів. Мовчи. Я знаю все.
(Л.В.Одиноков).
ВЕСНА
Тону в безмежному блакитті,
Проміння це гаряче п’ю,
Я ще живий. Ще хочу жити,
Я знов радію і сміюсь.
Здавалось – змерзлий серця камінь,
Що так тягнув мене до дна,
Уже ніколи не розтане,
Та раптом ось прийшла весна.
Розтанув сніг, і лід розтанув.
Із сонцем хвилями пливу,
І знов сміюсь цим сонцем п’яний,
Я ще живу, я ще живу.
(Л.В.Одиноков).
* * *
Ти давно вже стомилась чекати,
Стежка вже заросла бур’яном,
Не зверта листоноша до хати
З довгожданим і теплим листом.
Журавлі розтягнулись без ліку
Прощавальним у небі ключем.
Кожен вечір сидиш біля вікон,
А в душі… А в душі тільки щем.
І надія з роками не гасне:
Раптом хвіртка свій голос подасть,
І домівка наповниться щастям,
Найщасливішим в світі із щасть.
І забудуться горе і біди,
Все забудеться геть, назавжди…
Тільки я все не їду й не їду,
Якщо можеш простити – прости.
(Л.В.Одиноков).
* * *
І знов невідомість, і холод в долонях.
Забуду усе, без пояснень й прощань.
Можливо, нещасним я стану сьогодні,
Та скільки нести цю ще маю печать.
І скільки тягнутись іще в невідомість,
Шукаючи те, що не можна знайти,
Усе забуваючи геть, а натомість:
Самотність, самотність і мрій сизий дим.
Пірнаю у воду, мов в купіль бездонну,
Ще нині живий, хоч болить через край.
І рву всі канати з минулим сьогодні,
Без слів, без пояснень, прости і прощай.
(Л.В.Одиноков).
* * *
Білет на схід, я більше не приїду,
Палю мости, назад нема шляху.
В один кінець везу усі привіти,
І назавжди усі канати рву.
Білет туди, де рано сонце встане,
Пробивши ніч, там спокій віднайду.
Білет на схід уперше і востаннє,
І я вже сплю під рівний перестук.
Вагону вслід ніхто не здійме руку,
Ніхто не скаже : «Прощавай. Прости.»
Один, як перст, в обіймах у розлуки,
Один, як перст, віднині й назавжди.
(Л.В.Одиноков).
Борова останні новини
