Люди твои, Боривщино

Лунала ніжно тепла пісня…

Лунала  ніжно  тепла  пісня…

kgУ одній такій родині з поетичним прізвищем Голуб під Слов’янськом у селищі Билбасівці народився хлопчик Микола. Мама - Марія Павлівна - чудово співала, тато – Олександр Якович – теж мав гарний голос та майстерно грав на баяні, хоча спеціальної музичної освіти не здобував. Не дивно, що у такій музичній родині маленький Микола дуже рано почав співати. Ще в дитячому садочку він радував усіх своїми вокальними даними. Любов до музики змушувала хлопця самотужки опановувати гру на гітарі. «Ще у третьому класі брат показав мені три найпростіших акорди. Я швидко опанував їх. Ходив на вулицю, придивлявся, як грають старші, і вчився у них. Багато різних прийомів гри навчився, спостерігаючи за грою гітаристів на танцях у клубі. Винайшов новий своєрідний ритм. У шостому класі міг грати будь-які акорди, брати барре. У 9-10 класах грав та співав у шкільному ансамблі.»

О знаменитых людях не только вашего края, но и всего мира, о величайших событиях, изменивших мир расскажет отличный исторический сайт. Сайт "Дороги истории" имеет разделы по периодам, хронологии, тематике, а еще расскажет о событиях в исторической науке: конференциях, конкурсах, грантах.

Після закінчення школи Микола опановував професію зварювальника в ПТУ-15  Словважмаш м. Слов’янськ. Там теж був активним учасником художньої самодіяльності. На той час часто проводилися музичні конкурси серед студентів. Від свого училища Микола виступав на районному змаганні-конкурсі, де їхня команда виборола третє місце. Після закінчення навчання працював недовгий час за спеціальністю. У 1986-му році  сім’я переїхала жити на Борівщину в с.Веселівка. Ніби сама доля надала можливість розвивати далі свої музичні здібності – на той час у радгоспі «ХХ-річчя Жовтня» існував ансамбль. Там грали Сергій Долбін та Борис Гой (басисти), Манько Віталій (кла-вішник), Олександр Шведченко (барабанщик), а Микола грав на гітарі та співав…

 Душа завжди тягнеться  туди, де народився й виріс. «Закриваю очі, й неодмінно сниться Билбасівка», - розповідає Микола. Тож повернувся на п’ять років у рідні краї. Там продовжив займатися музикою і почав грати на весіллях. Доводилося співати та грати до п’ятої ранку.  «Люди вже на роботу  йдуть, а я тільки повертаюся додому», - ділиться він спогадами.

Згодом поїхав на Борівщину й оселився у Першотравневому. Взимку 1992-1993 років молоді музиканти Петро Лисенко, Віталій Манько та Микола Голуб вирішили грати разом. Так утворилася група «Нет проблем». Можна сказати, що виступи цієї групи були візитівкою Першотравневого – їх майстерне виконання прийшлося до душі не тільки односельцям, а й багатьом мешканцям району та області. Слава про чудовий колектив розійшлася за межі Харківщини – ансамбль виступав і на Луганщині, і на Сумщині. Скрізь хлопців супроводжував успіх. Грали на весіллях, організовували цікаві концерти. Але згодом Віталій та Микола змінили місце проживання, тому разом виступати вже не було можливості. Група проіснувала 13 років. Нам, глядачам, завжди дуже сумно, що розпадаються такі гарні музичні колективи.

Микола, переїхавши до Борової, близько трьох років виступав разом із Валерієм Озерним, а потім розпочав сольну кар’єру. У своїй манері виконання приємним тембром голосу він передає всі почуття, які притаманні людині – і любов, і радість, і душевні роздуми, і смуток. Йому дуже подобаються ліричні пісні, в яких розкриваються найтонші переживання, хоча у репертуарі цього артиста чимало веселих та запальних пісень.

Та музика – не єдине захоплення Миколи. Ще з дитинства він вирощував голубів. Коли мова заходить про цих красивих птахів, видно, що він любить їх всім серцем. Де б не жив, скрізь сам будував голубники. Зараз в його колекції чимало різновидів голубів. Птахів він не продає:  дарує друзям. Ще дуже захоплюється риболовлею. Ловить рибу тільки вудкою. «Я браконьєрства не визнаю, ловля сіткою – не моє», - каже.

Гадаю, розповідь буде неповною, якщо не сказати про сім’ю – 1994-го одружився Микола на вродливій, доброї вдачі дівчині Світлані. Бог подарував їм двох діток – сина Сергія та дочку Ясю. Дітки народилися один за одним, разом зростали.  Світлані довелося виходити на роботу (вона працювала вчителем української мови та літератури у Борівсько-Андріївській школі), а за маленькими дітками у декретній відпустці доглядав молодий тато. Він пригадує, як  готував малятам кашу та годував їх із ложечки (до речі, Микола любить готувати – він смачно варить український борщ, плов, страви із м’яса). Діти були жвавими, з допитливістю та неабиякою енергією пізнавали навколишній світ. А батькам – тільки й дивись, щоб не вскочили у халепу. Менша донечка Яся завжди була «генератором ідей», а старший Сергійко – виконавцем. Одного разу залізли вони вдвох на дах погріба (а це близько 2-х метрів над землею), стоять біля самого краю. Побачив їх батько, міг би накричати, але тихим та спокійним голосом, щоб не злякати дітей,  промовив: «Відходьте назад та спускайтеся». Коли юні «мандрівники» опинилися у безпечному місці, тоді вже тато застосував «народні методи педагогіки». Думаю, що діти не держать образу на батьків, адже самі розуміють, що іноді були неслухняними. Це подружжя виховало хороших людей. Яся, як і батько, гарно співає та грає. Вона закінчила Борівську дитячу музичну школу по класу вокалу та фортепіано, син Сергій теж наділений музичними здібностями - щоправда,  співає тільки в колі друзів. Спілкуючись із цією родиною, радієш за те, що у наш шалений час люди не втратили споконвічних цінностей.

Тетяна КОЛЕСНІК.