Бережіться: вовки!

У Велику Вітчизняну розплодилося на Борівщині, як майже всюди в Україні, багацько такого хижого звіра, як вовк. На нього тоді не полювали: не до того було. Вовки так знахабніли, що серед білого дня забігали в селянські подвір’я, роздирали собак, різали овець і кіз, а то й корову могли загубити. У наше подвір’я якось навідалися: намагалися забратися в хлів, де утримувалися вівці. Та не випало – лише лапи обідрали, оскільки стіни хліва були очеретяні, а сіроманці цього не люблять.

Пригадую, як наставляла мене, малого, бабуся Мавра: «Не забивайся в поле, далеко від хати, а то вовки заберуть!». Вона ж розповідала, як у громадянську війну на Базах (село поглинули хвилі Червонооскільської водойми) вовк украв дворічну дитину і зник з нею в темному лісі.

Тож до вовків у мене і моїх однолітків виробився негативний рефлекс.

У зв’язку з цим наведу одну бувальщину, яку повідав мені у 1960-х роках покійний Артем Онисович Матвієнко – мешканець хутора Собачовка, що знаходився у верхів’ях Горького (відділок Шийківки). Подаю його розповідь майже дослівно.

«У війну вовків побіля Собачовки була сила-силенна. Забігали у двори, не остерігаючись людей. Одного разу, взимку, повертався я з Копанок (село в кількох кілометрах від Собачовки. – М.Г.) додому. Вже сутеніло. Та було ще видно: сніг білів навкруги. Глядь – назустріч підтюпцем прямують аж п’ять вовків. Що робити? Втекти – неможливо. Відбиватися – годі й думати: у мене навіть палки не було в руках. Та й не відбитися б… Перелякався – душа в п’ятах. Мабуть, сам Бог мене надоумив. Хутко став я навколішки, голову схилив долу і ледь дихаю. А серце калатає у грудях, як дзвін.

Вовки тим часом підбігли, обнюхали, потім по черзі, піднявши задню лапу, справили на мене малу нужду. Покрутилися і потрусили у напрямку Копанок.

Встав я з колін, руки і ноги тремтять. Ледь добрався до домівки. Розповідаю жінці. Так, мов, і так. Подивилася вона на мене пильно. «Та в тебе ж сиве волосся на голові!» - скрикнула.

І опісля мені стрічалися вовки. Рятувався у той же спосіб. А лякався вже не так. Хтось мені сказав, що вовки «лежачого не б’ють». Якщо бачать, що їм підкоряються, не чіпають. А може, тому, що були не голодні. У ті часи харчу їм вистачало. Ще кажуть, що й від людей вовки чекають відповідного стаівлення до себе. Якщо вовк бачить, що непереливки, протягую передні лапи, кладе на них голову: мовляв,  здаюсь, ваша взяла».

Розповідь Артема Онисовича справила на мене велике враження. Вовки здалися мені не позбавленими своєрідного лицарства.

Розказував мені про свої зустрічі з вовками (теж без будь-яких наслідків) і старожил Горького – Василь Кирилович Грабар. У кінці 1940-х мій дід Стефан відігнав батогом вовка від череди дядьківських корів.

Однак не завжди зустріч з цими хижаками закінчується благополучно. Вже за моєї пам’яті у 1948-у році горьківська баба Харина Волкова, теж  взимку, вечором пішла у верхів’я Кропового яру до скирти соломи: хотіла принести сітку, аби протопити в хаті. Її зустріли два воки і всю ніч водили, схопивши зубами за поли кожуха по Сватівському шляху. Відпустили, коли розвиднялося. Ні жива, ні мертва приплелася Харина додому, розповіла дочці Ганні про пригоду, злягла і через два дні віддала Богу душу: не витримало серце.

Щож, вовк – хижак, і цим все сказано. Десь від 1950-х аж до кінця 1990-х я про вовків на Борівщині майже не чув. Та, як розповідають селяни Веселовки, Шийківки, Зеленого Гаю, Солоної, останнім часом хижаки почали про себе нагадувати.

Кілька років тому відганяв їх від корівника пострілами з рушниці Володимир Устименко – керівник СТОВ «Шийківське». Відганяв їх від своєї худоби теж за допомогою рушниці і мешканець Борової Микола Любий. Років десять тому забіг вовк у селянське подвір’я, здається, в Підвисокому. Вочевидь, після ліквідації колгоспів і, як результат, - тваринницьких ферм, стало сутужно цим хижакам добувати поживу. Отож, активізувалися. І знов на черзі знайоме мені ще з дитячих  літ гасло: «Бережіться: вовки!»

Михайло ГОМОН.

(Далі буде).