Разное

Муха-Цокотуха

Муха-Цокотуха

(Продовження. Поч. у попередніх номерах).

Ця бувальщина – часів мого дворічного вчителювання в Гороховатській СШ.

У кінці травня 1966-го завідувач Ізюмського райвно Сергій Михайлович Шимановський наказав провести зліт випускників 11-х класів. Борівщина перебувала тоді в складі Ізюмського району. Зранку я як класний керівник і Яків Сергійович Калиніченко як завуч разом із двадцятьма учнями поїхали в кузові колгоспної вантажівки Гороховатським шляхом в Ізюм. Асфальтівки ще не було.

Зібрали нас у районному Будинку культури. Спочатку – офіційна частина: виступали „партійні галушки”, голови колгоспів і директори шкіл, які всіляко, не шкодуючи голосових зв’язок, закликали випускників облишити наміри щодо вступу до вищих та середньотехнічних навчальних закладів і не покидати рідне село. Мовляв, тут ваше коріння, це земля ваших предків, і вам на ній жити і працювати. „Дівчатка! Ідіть працювати у доярки і телятниці, ланковими! Хлопці – молодці! Ідіть у механізатори, животноводи!” тощо.

Та прямолінійна агітація майже не мала успіху, хоча, пригадую, випускники якоїсь школи вирішили – таки усім класом залишитися в місцевому колгоспі, про що районна газета „Радянське життя” подала панегіричний матеріал.

Про це, однак, окрема розмова. Йдеться про інше. Після офіційної частини на сцені Будинку культури учні кожної школи в обов’язковому порядку виступали з одним-двома номерами художньої самодіяльності. Гороховатці виконали хором патріотичну пісню. Цікаво, що я не почув тоді жодної української пісні. Звучали виключно російські.

Запам’яталися виступи ізюмчан. Один симпатичний хлопчина блискуче виконав пісню М. Фридкіна „Морзянка”, в якій були такі чудові рядки :”Поверь мне так твои глаза увидеть хочется, но только ты об этом лучше песню расспроси». Потім – відому неаполітанську. Вражав високий рівень вокалу. Хлопець, на мою думку, міг би стати видатним співаком, та через якісь причини того, на жаль, не сталося. Однак дивувало те, що в залі я не помітив особливого захоплення. Пролунали доволі кволі оплески – і все.

Відразу після того виступу на сцену вийшли учні, здається, Червонооскілької СШ. Дівчина і хлопець інсценіювали відомий твір для дітей Корнія Чуковського „Муха-Цокотуха”. Стрункий, худорлявий Комар і тоненька, в барвистому одязі, з великими клеєними паперовими рожевими крилами за спиною Муха.

Вони галасливо бігали по сцені, стрибали. Комар кумедно пританцьовував, Муха гучно тріскотіла крилами.

Ще не встигли закінчити, як несподівано для мене пролунав шквал аплодисментів. Виконавців викликали на «біс». Спостерігався неабиякий ажіотаж. Я ж відчував себе спантеличеним. Адже перед глядачами демонструвався примітивний лубок. Якість виконання була вкрай низькою. Та присутнім все ж сподобалася „Муха-Цокотуха”, а не високохудожній спів ізюмського хлопчини.

Коли повернулися додому, ми з Яковом Сергійовичем жваво обговорювали той парадокс. Дійшли висновку: наївне народне мистецтво сільським учням близьке і зрозуміле, а мистецтво, так би мовити, високого регістру вони просто не сприймають. І постали перед нами як освітянами проблеми естетичного виховання, прилучення школярів до висот культури.

Розмовляв я із учнями, та переконав хіба що декого. Я розповів їм принагідно, як на початку 1950-х забився в Шийківку із Куп’янська на трьохколісному мотоциклі такий собі зайда – заробітчанин: привіз для продажу низькопробні килими на стіну. Вони лежали в багажнику мотоцикла, скручені в рулон... На старій, погано випраній баєвій ковдрі маляр намалював фарбами сумнівної якості синій ставок і двох білосніжних довгошиїх лебедів, які цілувалися дзьобами. Ставок він обсадив великими жовтими і червоними ромашками.

Як не дивно, та мазня користувалася шаленим попитом. Жінки наввипередки несли маляру хто гроші, хто сало, хто курячі яєчка. Як я не стримував свою матір, вона все ж придбала килимок, і він кілька років „прикрашав” одну з кімнат.

Що ж, з малоосвічених селян взяти нічого: вони ніколи не бачили справжнього живопису, не відвідували картинних галерей. Але як зрозуміти моїх сімнадцятирічних вихованців? Видно, не зміг я прищепити їм естетичні смаки. І це мене турбувало.

З тої пори багато вітрів прошуміло над Борівщиною. Чи сталися зміни на краще через майже півстоліття? Безумовно. Килимами з довгошиїми лебедями вже нікого не здивуєш. Ніхто їх тепер не пропонує. Але, спостерігаючи сучасну молодь, яка буквально мліє, коли бачить по телевізору сумнозвісну Вірку Сердючку (ліпше сказати б – Смердючу) і фактично не знає таких унікальних співаків, як Микола Кондратюк і Дмитро Хворостовський, стає зрозумілим, що до справжньої культури нам ще, як до зірки небесної.

І постає в моїй уяві все та ж червонооскільська „Муха-Цокотуха”.

Михайло ГОМОН.

(Далі буде).

Борова новости и события