Авторское, Общество

Вчителько моя…

Розумним бути, мов відкрити очі,
Відкрити їм буденний світ новий.
А дарувати шанс цей всім охочим -
Це не професія, це - поклик вищих мрій.

Кожен народжується, росте, розвивається і в кожного є місія: знайти себе у цьому житті. Для того, щоб дістатися до найвищої ланки визнання, треба докласти чималих зусиль. Все життя нас супроводжують рідні, друзі, які завжди допоможуть стати на правильний шлях. Але ніхто, окрім самого себе, не зможе поставити тобі ціль, щоб терпеливо і сміливо добиватися її. Велику роль в цьому питанні відіграє вихованість, характер, підтримка рідних. Але, не вдосконалюючи себе, ти ніяк не досягнеш того, чого прагнеш.

Основним компонентом самовдосконалення є навчання. Воно відкриває очі все ширше й ширше на більш цікавий світ, на відміну від того, в якому ти жив раніше. Все своє життя ми набуваємо нових знань, які згодом допоможуть нам у майбутньому.
Як на мене, то основним періодом здобуття знань є школа. Саме тут ми закладаємо підґрунтя для подальшого розвитку.

Шкільне життя непросте і цікаве, і неможливо пізнати його цілком без допомоги найвідданіших, найвідкритіших, найлюблячіших людей – вчителів. Саме вони всі нелегкі одинадцять років, ведуть нас по тернистому шляху знань, допомагаючи долати усі перешкоди і досягати цілі. Звичайно, ми не відразу розуміємо сутність деяких речей, але згодом, пізнавши її, ми все частіше згадуватимемо ті золоті роки, усміхнено гортаючи випускний альбом.

Не пройшло і місяця після того, як я слізно зійшла зі сходинок свого другого дому – школи. Провчившись в ній десять років, пройшовши немалу низку переживань та перешкод, я від щирого серця дякую тим людям, які допомогли відкрити в мені купу нових талантів. Кожен з них підтримував на цьому шляху.

І деколи я згадую епізоди дитячих років, коли я відкрила себе по-новому. В цьому допомогла мені дуже творча, талановита та розумна жінка – Валентина Іванівна Вишнякова. З п’ятого класу вона почала відкривати нам світ милозвучної української мови та казкової літератури. Вона надихнула мене на щось цікаве, те, що згодом вилилося в моїх віршах. Якби не Валентина Іванівна та не її відкритість до кожного з нас, таких малих та неслухняних, я б ніколи не досягла того, що маю. Звичайно, дуже шкода, що вона не довго вчила нас і через декілька років пішла на пенсію, але, втілена нею гармонійність з красою навколишнього світу та рідної землі, не згасне в мені ніколи, за що я низько вклоняюся їй.

Закінчивши школу, я розумію, що вчитель – це не професія, це дар, який дає поштовх для створення нового майбутнього.

Владислава Кравченко.