Бувальщини рідного краю

Молода була

Ніколи не забути мені рідної тітки Явдохи (Євдокії) Євдокимівни Гомон (Царство їй небесне!). Відійшла до Бога в середині 1990-х. Ровесниця моєї матері: обидві з’явились на світ у громадянську війну, в буремному 1919-у. Сумирної вдачі, наділена здоровим глуздом і неабияким почуттям гумору, рідкісної доброти душевної, зразкова домашня господарка, Явдоха все життя гнула спину в колгоспі – спочатку «Зелена Роща», а з середини 1930-х – ім. М. Горького (звідси й назва відділку Шийківки пішла – Горький).

Скільки гектарів буряків, соняшників, кукурудзи вона виполола; скільки нав’язала снопів жита; скільки нагромадила стогів сіна і наскиртувала соломи! Доля Явдохи Євдокимівни – доля пересічної слобожанської жінки радянської доби…

Після здобуття Україною незалежності дуже подобалося мені наїжджати до вже старенької тітки в гості. Я любив побалакати з нею про минуле. Запитую якось: «Чи добре вам, тітко, жилося після колективізації?». Ось що вона на те сказала: «Та якже не добре? Добре, краще й не треба! Бувало, гуляю з подружками на вулиці до досвітків, а вранці зі сходом сонця – за сапачку і в поле. А там пташки співають, кожна билиночка радується світу Божому. А в обідню пору поїмо нашвидку – і біжимо до глибокої копанки, що на сусідній леваді, в вербах. Купаємося в чому мати народила. А парубки нас лякають. Регочемося, як скажені. Потім знову до роботи. Повертаємося пізно ввечері з поля – пісень співаємо : «Місяць на небі», «Ой ти, Галю…», «Терен цвіте» та багато інших. Так весело, так гарно було жити!»

Я не утримався – запитав: «Ну, а їсти було вдосталь?». «Де там,  - відповіла Явдоха Євдокимівна, - жили надголодь, а весною 1933-го ледь ноги не протягнули з голоду. У «Зеленій Рощі» померло чоловік сорок». «А як з одежою, взувачкою?» - питаю. «Та як! В старенькому піджаці з батькового плеча і в полотняній спідничці босоніж шмарувала». «То як же воно «весело» та «гарно», - запитую. «Молода була, здорова! От і добре мені жилося», - сказала  під кінець нашої розмови тітка.

Мудро сказала… І пригадав я тоді одного колгоспного бухгалтера, жонатого на лікарці фельдшерського пункту. Ніяк не може сприйняти незалежну Україну. Всі свої біди пов’язує саме з незалежністю. Дуже бідкається за Радянським Союзом.

Воно й не дивно. Він, як головний бухгалтер і член правління артілі, навідувався в колгогспну комору, як у свою власну, а дружина не дуже виморювалася на своїй інтелігентній роботі. Хата – повна чаша. Дітям було чим допомогати і вчити. А як пішли на пенсію на початку 1990-х, статки були вже не ті, сили також не ті, хвороби не забарилися – старість не в радість, як кажуть у народі. Ото воно погано й стало жити, і незалежність тут ні до чого. До неї прагнуть в усьому світі. Досить згадати Африку, Югославію. Навіть США свого часу боролися за незалежність від Англії.

Треба не ремствувати, не сумувати за минулим, а думати, як облаштувати життя сучасне.

Михайло ГОМОН.

(Далі буде).