Авторское, Общество

Що йде від серця, до серця й доходить

Що йде від серця, до серця й доходитьЩо може бути дорожче для кожної людини, як не своя маленька батьківщина, своя родина, свій дім. Яке це щастя - з радістю повертатися кожного дня до рідного гнізда, де завжди на тебе чекають і «друга половина», і діти. А з чого ж починається сім’я? Звісно з чого - з кохання. Ось переді мною сидять Іван Васильович та Євгенія Федорівна Павленки.

Разом вони прожили більше 55 років, відзначили золоте весілля, але з роками їх любов, вірність один одному, турбота і підтримка стають ще сильнішими.

Євгенія місцева, народилася в сім’ї колгоспників 2 лютого 1942 року. Її старша сестра теж все життя проживає у Чернещині.

Після закінчення 7 класів, дівчинка пішла працювати в колгосп – спочатку на рядові роботи, а потім на ферму дояркою.

- У 17 років я вручну доїла 17 корів, - поринула у спогади Євгенія Федорівна. - Тоді на фермі працювали лише молоді дівчата, а робити все доводилося вручну – і доїти корів, і роздавати корми. Корм завозили кіньми, а ми набирали у сапетки і роздавали корівкам. А ще обов’язково шкребками чистили всіх корів і не дай Боже, якщо у групі стояла брудна корова,це вже - ціле НП. На фермі було 3-разове доїння, а ще по черзі залишалися чергувати.

Також кожній доярці виділяли ділянки цукрового буряка або кукурудзи, щоб ми пололи сапачками.

Так, було важкувато, але все ж таки життя тоді було веселіше. Часто співали під час роботи, все ладилося, все встигали зробити.

Молоду амбітну, пра-цьовиту дівчину стали відзначати у правлінні колгоспу і вже з 1969 року впродовж 12 років трудилася завідуючою фермою і, до речі, на пенсію вона теж пішла з МТФ, а після виходу на заслужений відпочинок ще 2 роки працювала.

- Хоч я й стала завідуючою, але на роботу приходила разом з доярками, на вранішнє доїння, - продовжує розповідь жінка. – Якщо якась із доярок не виходила на роботу, я бігла до неї додому, дізнавалася у чому справа, вирішувала проблему, щоб групу корів роздоїли інші доярки, а коли й сама це робила. Необхідно було пробігти по усіх сараях, дізнатися як минула ніч, які питання слід вирішити негайно, а вже потім бігла на наряд.

Якось на танцях у сільському клубі Женя звернула увагу на хлопця, який, як з’ясувалося згодом, працював механізатором у місцевому колгоспі. Їх погляди неодноразово зустрічалися і обоє ніяково опускали очі. Потім Іван насмілився і запросив дівчину на танок. Так вони почали зустрічатися. А вже 8 жовтня 1959 року зіграли весілля.

Іван Васильович теж місцевий, чернещинський, ріс у багатодітній сім’ї, був найстаршим, тому доводилося няньчити менших дітей, допомагати батькам по господарству.

- Закінчивши у 1959 році школу, поїхав на Донбас, - приєднався до розмови. - Там закінчив залізничне училище і був направлений на роботу в Костянтинівку. Потім була служба в лавах Радянської армії, служив на Уралі 3,5 роки. А у 1958 році повернувся до рідного села й пішов працювати у колгосп. І щоб стати справжнім професіоналом, закінчив Одноробовське училище механізаторів, отримавши посвідчення механізатора широкого профілю. Не секрет, що раніше у колгоспі вирощували значно більше сільгоспкультур, тому доводилося працювати і на зернозбиральному комбайні, і на бурячному. Завжди прагнув всі роботи виконувати добросовісно, тому неодноразово отримував від правління колгоспу Почесні Грамоти, подяки.

Ось так і трудилися обоє подружжя Павленків – з ранку до пізнього вечора - хто на фермі, хто у полі. Ходили на роботу пішки, дороги були не заасфальтовані, восени застрягали у багнюці, взимку сніг перемітав дороги. Але все ж встигали і вдома порядок наводити, поратися по господарству, перевіряти уроки у дітей. А їх у подружжя троє – Алла, Олена і найменша Світлана.

- Знаєте, я, мабуть, все-таки не встигала б все вчасно зробити вдома, якби не моя мама, яка жила разом з нами. Адже робочий графік у нас з чоловіком був дуже щільний. А працювати ми звикли лише на совість. Тож мама дуже допомагала: готувала сніданки та обіди, разом з дівчатками поралася по господарству, - продовжує розповідь Євгенія Федорівна. – Пам’ятаю був такий випадок: літо, дівчата повинні були пасти гусей. А їм так хотілося купатися, тому покинули птицю і побігли на ставок. Звісно, отримали за це на горіхи, але на те воно й дитинство, щоб бешкетувати, гуляти, купатися. А ще вони любили приготувати щось на вечерю (частіше за все це була товчена картопля), накриють на стіл, поставлять тарілки, ложки і чекають нас. А потім запрошують до вечері. Так, багато всього було…

Жінка на деякий час замовкла, згадуючи ті роки, і тихо зітхнула.

А до розмови долучився Іван Васильович.

- Коли ще працював, бригадиром тракторної бригади у нас був Андрій Іванович Синицький, а потім Микола Петрович Северин, останній хоч і молодший за мене, але дуже хороший керівник. Свого часу завдяки великій допомозі Анатолія Тихоновича Криворучка (нині покійного) та Миколи Петровича ми мали можливість провести і підключити газ до оселі. Та й не лише ми, а майже всі наші односельчани.

Коли у 57 років пішов на пенсію, за проханням голови колгоспу ще декілька років трудився на фермі, підвозив корми.

- Свого часу, у 70-ті роки, на нашій фермі були найвищі надої молока на кожну корову – по 3200 кг за рік (а середньорайонний показник – меше 2 тис. кг)- згадує жінка. Я завжди могла покластися на свій колектив, добросовісно трудилися доярки Антоніна Шевченко, Клавдія Старикова, Валентина Робейко, Марія Токар, Ліда Бондаренко.

Ось так, поринаючи у минуле, й текла неспішна розмова з подружжям Павленків. Чесно говорячи, їх енергії та завзятості й зараз можна лише позаздрити (по хорошому, звісно). У свої роки вони обробляють город і лише цього року не тримають корову, биків. Завжди радіють гостям, а коли за столом збирається вся їх дружня родина, включаючи 5 онуків, 2 правнуків (ще одного чекають з нетерпінням), то радості немає меж.

Нещодавно Євгенія Федорівна та Іван Васильович відсвяткували золоте весілля. Діти й онуки не просто організували їм застілля, а й вінчання у церкві, лунали тости, «гірко». Приємно було відчути себе знову молодятами, отримати весільні подарунки, а генеральний директор агрофірми «Новий шлях» Олексій Гомон теж привітав ювілярів і вручив подарунок від господарства.

Все, що вони робили й понині роблять, йде від їх щирого серця, а народна мудрість каже: що йде від серця, до серця й доходить.

Олена Колеснікова.